Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Йонас Рустемас. Його перша зустріч з юним Тарасом

Понад тридцять років тому, ще замолоду, Рустем приїхав до Вільни на запрошення засновника художньої кафедри університету професора Франца Смуглевича. Тут він виявив себе з кращого боку, а коли Смуглевич помер, зайняв його місце на кафедрі живопису, яка була в складі факультету літератур і вільних мистецтв.

Тарас про це, звичайно, нічого не знав, він просто з нетерпінням чекав художника. Рустем увійшов несподівано, енергійною молодою ходою, і відразу заповнив собою передпокій. Тарас упізнав його по портрету, переплутати Рустема з ким-небудь було важко через його чудовий м’ясистий ніс і великі витрішкуваті очі, які відразу звернули увагу на козачка, що підхопився при його появі.

– Добрий вечір, юначе! – сказав Рустем по-польськи, проте з тим легким акцентом, який видавав, що він усе-таки не поляк.

Ніхто із знаті, що приходила сюди, ніколи не вітався з Тарасом, багато хто просто не помічав його, декотрі ковзали по ньому байдужим поглядом, немов по непримітній речі. І йшли мимо до кабінету пана Енгельгардта. У дверях у них у всіх на обличчях з’являлися посмішки – то улесливі, то зарозумілі, то люб’язні, залежно від того, яке становище посідав той, хто входив, і в якій справі він прийшов до ад’ютанта генералгубернатора.

Посмішка, якою обдаровував незнайомого хлопчика Рустем, була доброзичлива і відкрита.

Тарас поспішно підхопився зі стільця і кинувся, щоб поцілувати руку художника, але Рустем м’яко відсторонив його.

– Я не жінка, щоб мені цілували руки, – мовив він. – Правда, в Росії кріпаки цілують руки своїм панам, але цей звичай мені незрозумілий і я його не схвалюю.

Він сам, без допомоги Тараса, зняв шубу і залишився в костюмі, що сидів на ньому мішкувато, немов з чужого плеча. Навколо товстої шиї був пов’язаний пишний бант, а на голові красувалася червона феска, з-під якої стирчали пасма сивого волосся.

Тарас мовчки спостерігав за Рустемом, дедалі більше переймаючись симпатією до цієї людини.

– Ви професор Рустем? – нарешті зважився спитати Тарас.

– Він самий, юначе.

– Пані Софія Григорівна веліла передати, що чекає на вас.

Знаний майстер зацікавився обдарованим початківцем

– Дуже приємно… А ти, напевно, і є той самий юний художник, про якого вона одного разу говорила?

– Не знаю, пане Рустеме… Можливо.

Рустем посміхнувся.

– Тобі подобається малювати? – спитав він.

– Звичайно! – Тарас здивувався такому наївному запитанню.

– Тоді неси свої малюнки, я хочу подивитись їх.

Тарас хотів миттєво кинутись на своє горище, але в цей час до передпокою увійшла Софія Григорівна.

– А ви, бачу, вже встигли познайомитися, – сказала вона. – Добрий вечір, Іване Францевичу… Це і є Тарас, про якого я вам казала… Козачок мого чоловіка.

– Його рухома власність. – Рустем поморщився. – Втім, у моїй Туреччині також існує подібний вид рабства.

– Який ви, певна річ, не схвалюєте.

– Не схвалюю, Софіє Григорівно. Ні в Туреччині, ні в Росії.

– Я також… – Вона подивилась на Тараса. – Дуже здібний хлопець. Я б хотіла, щоб ви звернули на нього свою увагу, Іване Францевичу.

– Слово такої чарівної жінки, як ви, для мене закон! – Рустем галантно вклонився. – Що стосується юнака, то ми вже домовились. Зараз він покаже мені свої малюнки.

– Дуже добре, Тарасе… Ми будемо у вітальні.

Тарас стрімголов кинувся на горище.

І тут його охопив страх: а раптом усе, що він малював, не варте і ламаної копійки, раптом у нього немає ніяких здібностей? Що тоді? Сказав же йому тарасівський дячок-хіромант, що лінії його лівої руки показують цілковиту відсутність у нього будь-яких нахилів до живопису. А той же дячок вважався найкращим богомазом у селі, і написані ним ікони висіли в тарасівській церкві. В якому відчаї був тоді Тарас! Що ж загрожує йому зараз, коли не сільський дяк, а сам професор подивиться його малюнки?

У вітальні горіли свічки, їх неяскраве світло, кидаючи густі тіні, різкіше підкреслювало неправильні, крупні риси Рустемового обличчя. Він так і не зняв своєї червоної фески, насунутої по самі вуха, що робило його трошки смішним… Софія Григорівна при свічках здавалася ще чарівнішою і весело поглядала на художника. Розмовляли вони французькою мовою, та коли з’явився захеканий Тарас із пачкою малюнків під пахвою, замовкли і добродушно подивились на нього.

– Ну, юначе, показуй, чим багатий, – пробасив Рустем, переходячи на російську.

Тарас приніс кілька копій, які він робив із гравюр і лубочних картинок суздальської школи, і збентежено, боячись глянути на Рустема, розклав їх на столі.

Рустем мовчки роздивлявся їх.

– А ще що-небудь є в тебе? – спитав він, і в Тараса похололо серце. «Отже, не сподобалось…» – вирішив він.

Крім цих копій, у нього був тільки портрет батька. Тарас його недавно намалював з пам’яті. Якось ввечері згадалися рідний дім, батьківська могила і сам батько, який щойно повернувся з далекої дороги. Олівець, туш, папір були під рукою, і за півгодини портрет був готовий: бравий козак у свитці, перетягнутий паском, у хвацько заломленій шапці, з обвислими запорізькими вусами і поглядом, опущеним долу. Під малюнком стояв напис: «Це мій батько».

– Оце мені подобається! – продовжував бадьорий голос Рустема, і Тарас нарешті підвів на художника враз повеселілі очі. – Для того, щоб копіювати не треба великого таланту. А от щоб самому передати людську душу, потрібен талант. Ти показав мені всього лише слабий начерк, але й по ньому я можу скласти уявлення про твого батька… Софія Григорівна мені говорила, що ти допомагав розписувати палацову церкву.

Тарас кивнув.

– Як-небудь я сходжу подивитись твою роботу. Ти що там писав?

– Іуду в «Тайній вечері».

– Іуду? – спитала Софія Григорівна. – Між іншим, цей апостол чимось виділяється серед інших… Манерою письма, чи що… Я не знала, що його писав Тарас.

– Тебе хтось учив малювати? – спитав Рустем.

– Дяк із нашої церкви… та ще один богомаз… А тут пан Верба…

– Цей пан Верба, – перебила Тараса Софія Григорівна, – недавно прийшов до чоловіка і знаєте, що він сказав? – Вона підвела на Рустема веселі очі. – Він сказав, що відмовляється навчати Тараса, оскільки учень перевершив свого вчителя у майстерності.

– Я трохи знаю цього литвина, – сказав Рустем. – Якби йому дати освіту, з нього вийшов би непоганий живописець.

– Ну от ви його й підучіть!

Рустем, протестуючи, підняв обидві руки.

– Ні вже, звільніть мене, Софіє Григорівно. Вашого Тараса я, мабуть, зможу навчити. А Вербу треба переучувати, що в моєму з ним юнацькому віці справа, прямо скажемо, безнадійна. А Тарас хай приходить до мене в майстерню хоч завтра. Заняття я починаю після обіду. Ти зможеш?

Рустем запитав Тараса, але подивився на Софію Григорівну.

– Звичайно, він зможе, – поспішно відповіла вона. – У пообідні години він майже завжди вільний, навіть при Павлові Васильовичу… Що стосується плати