Читати книгу - "Сонячний Птах"

Вони проривалися до сітей і там падали, пручаючись і лементуючи. Списи втикалися в них, поки вони качалися й ревіли, заплутані в міцних сітях. Ланнон та його люди докладали розпачливих зусиль, щоб виплутати мертвих із мережива сітей і знову встромити в землю стовпи, але їхні зусилля не давали потрібного результату. Тепер їх було надто багато, і смерть панувала повсюди, крім безпечної схованки в ямах. Збожеволівши під дощем стріл, поранена дичина нападала на кожну людину, яка їй траплялася.

Гай побачив, як розлючений носоріг підкинув рогом солдата. Той злетів у повітря, упав на тверду землю й умить був розтоптаний і розтовчений у пилюці на рідку лемішку ордами, які сунули слідом.

Тепер Ланнон не вилазив із ями й метав звідти списи з дивовижною точністю й силою, спрямовуючи кожен удар у ребра дичини, яка його проминала. Він навалив цілу купу трупів біля своєї ями, горлаючи й сміючись у божевільному збудженні полювання.

Гай також пройнявся його божевіллям. Він танцював і кричав, і вимахував сокирою, охороняючи спину та бік Ланнона, кидаючи списа, коли якась величезна тварина загрожувала наступити на їхню яму й розчавити всіх тих, хто в ній перебував.

І він, і Ланнон просякли власним потом і були обліплені пилюкою, яка кружляла над ними й уже перетворилася на тверду кору на їхніх тілах. Камінь, пожбурений чиїмось копитом, розбив Гаєві лоб до самої кістки черепа, й він відірвав клапоть матерії від туніки, швидко забинтував собі рану, майже не уриваючи свого танцю збудження.

Попереду них лучників відкинуло вагою тваринної плоті. Стріли в них закінчилися, вони попадали у свої ями й дозволили, щоб ряди дичини перекочувалися через них.

Гай побачив, як нові ряди ще не поранених тварин насуваються на них, схопив свого царя, який збожеволів від крові, й потяг його, не даючи йому випручатись, на саме дно ями, й вони лежали там, прикривши голови руками, тоді як під натиском ратиць і копит краї ями обвалювалися на них. Земля душила їх, і вони прикривали обличчя краями тунік і задихалися, намагаючись ковтнути бодай трохи повітря.

Молодий жеребець зебри звалився в їхню яму. Перед смертельною небезпекою він хвицав ногами й нажахано іржав, а його могутні жовті зуби клацали, не розбираючи, що опинялося між ними.

Гай відкотився вбік, рятуючись від гострих, як бритва, ратиць. Він зробив коротку перерву, щоб прицілитися, а тоді вистрелив правою рукою вгору. Гострий шпичак на кінці сокири з грифами влучив під саму щелепу нажаханої тварини, проникши їй у самий мозок. Вона обм’якла, затремтівши, тепла й м’яка, на них, і труп тепер захищав їх від шторму копит і ратиць, який шаленів над ними.

Зрештою шторм ослаб, пішов далі й загубився десь удалині. Запала тиша, і Гай підкотився до Ланнона.

– Із тобою все гаразд?

Ланнон насилу вибрався з-під мертвої зебри. Вони вилізли з ями й з великим подивом оглянулися навколо: на ширину 500 кроків і на стільки ж у глибину земля була вкрита товстим килимом мертвої та вмирущої дичини. Зі своїх ям, завалених результатами жахливої різанини, вибиралися лучники і метальники списів та дивилися навколо приголомшеними поглядами п’яних.

Лінія загоничів, здавалося, виринула до них із болота завислої в повітрі пилюки, навіть небо було затьмарене пилюкою, і жалібні крики, мукання й бекання вмирущих і поранених тварин заповнювали тишу.

Загоничі наближалися, вишикувані в лінію, ступаючи по закривавленій плоті, і їхні мечі підіймалися й опускалися, коли вони добивали поранених. Гай засунув руку під туніку й дістав звідти шкіряний бурдюк із зенґським вином.

– Я завжди завдячую тобі свій комфорт.

Ланнон усміхнувся й жадібно випив. Краплі вина заблищали, наче кров, на його запилюженій бороді.

– Хіба світ бачив коли-небудь таке полювання? – запитав він, подаючи бурдюк Гаєві.

Гай випив, а тоді озирнувся навколо себе, на покрите трупами поле.

– Не думаю, аби колись було щось подібне, – тихо відповів він.

– Ми закоптимо й висушимо м’ясо убитих тварин, а тоді влаштуємо нове полювання, – пообіцяв Ланнон, підвівся й пішов геть, щоб розпорядитися, як готувати м’ясо.

Високе склепіння помаранчевого світла висіло над рівниною, світло, яке утворювалося з десятьох тисяч багать. Протягом усього полудня й усієї ночі армія працювала, обробляючи величезну здобич. Вони різали м’ясо смугами й розвішували їх над димучими вогнищами. Запах свіжого м’яса, цвілий сморід викинутих нутрощів і сичання підсмажуваного м’яса літали над табором, де Гай сидів під накриттям шкіряного тенту й працював у миготливому світлі олійної лампи.

Ланнон вийшов із темряви, він досі смердів пилюкою та засохлою кров’ю.

– Вина! Сонячний Пташе, порятуй друга. – Він прикинувся, ніби хитається від спраги, й Гай подав йому амфору та чашу. Знехтувавши чашу, Ланнон пив прямо з шийки глека, після чого витер бороду рукавом. – Я приніс тобі новину, – повідомив він з усмішкою. – Наша мисливська здобич становить тисячу сімсот голів.

– А скільки загинуло людей?

– П’ятнадцятеро померли, є також поранені, але хіба справа не варта таких втрат?

Гай не відповів, і Ланнон провадив:

– Є ще одна новина. Ще один із моїх списів влучив у ціль. Аннель пропустила свої місячні.

– Південне повітря має бути дуже корисним. Усі четверо завагітніють не пізніше, як через два місяці.

– Справа не в повітрі, Сонячний Пташе, – засміявся Ланнон і знову приклався до глека.

– Я задоволений, – сказав Гай. – Більше стародавньої крові для Опета.

– Коли це ти став дбати про кров, Гаю Бен-Амон? Ти радий, що матимеш більше моїх шмаркачів, яких тобі так подобається псувати, – я тебе знаю. – Ланнон підійшов ближче й зупинився біля Гая. – Ти пишеш, – сказав він, аби щось сказати. – Що це буде?

– Поема, – скромно відповів Гай.

– Про що вона?

– Про полювання. Сьогоднішнє полювання.

– Заспівай її мені, – наказав Ланнон і впав на хутряне ложе Гая, усе ще тримаючи амфору за шийку.

Гай приніс лютню й присів на очеретяній маті. Він заспівав, а коли закінчив, Ланнон спокійно лежав на Гаєвому ложі, вдивляючись крізь відхилену завісу намету в ніч.

– Я бачив усе інакше, – сказав він нарешті. – Для мене це було просто збирання врожаю плоті.

Він знову замовк.

– Я зіпсував тобі настрій? – запитав Гай, але Ланнон похитав головою.

– Ти справді віриш, що зроблене нами сьогодні зруйнувало щось таке, чого не можна буде відновити? – запитав він.

– Я не знаю, може, я й помиляюся, але якщо ми полюватимемо так, як сьогодні, кожного дня або навіть один раз на десять днів, то незабаром перетворимо цей край на пустелю.

Ланнон досить довго міркував