Читати книгу - "Світло в серпні"

Урятував Ґрімма новий закон про реорганізацію армії. Тривалий час цей молодик був подібний до заблукалого вночі на болоті, який не те що не бачить стежки перед собою — знає, що її нема. А тут раптом відкрилося чітке, ясне життя. Канули в безвість, забулися змарновані роки, за які він не показав здібностей у школі й вважався ледарем, упертюхом без честолюбства. Нині ж відкрите перед ним життя — просте й без поворотів, як порожній коридор, цілковито й назавжди звільнене від потреби думати й вирішувати; ноша, яку він на себе взяв, — блискуча, невагома та бойова, як латунь його знаків розрізнення: велична, безумовна віра у фізичну хоробрість і сліпу службистість; переконання в тому, що біла раса вища від усіх, а американська раса вища від усіх білих, американський мундир вивищується понад усім людством; і найбільше, чого можуть вимагати від Персі взамін за такі переконання й честь, — це його життя. Кожного національного свята, яке мало хоч якийсь військовий присмак, він одягався в капітанський однострій і йшов до середмістя. І ті, що його бачили, знову пригадували собі день бою із солдатом-ветераном, дивлячись, як Ґрімм іде між цивільних людей, виблискуючи снайперським значком (він був влучний стрілець) і нашивками на погонах, поважний, підібраний, з виразом трохи войовничості, а трохи сором’язливої хлоп’ячої гордості на обличчі.

Він не був членом Американського легіону — з провини батьків, а не його. Але тут як тут опинився в керівника місцевого осередку, коли в суботу по обіді з Моттстауна привезли Крістмаса. Розмірковував і говорив дуже просто й прямо.

— Ми мусимо підтримувати порядок, — сказав він. — Наш обов’язок — дбати про закон. Про закон і народ. Ніхто з цивільних не має права самовільно засудити людину до смерті. І саме ми, солдати в Джефферсоні, маємо за цим допильнувати.

— А звідки ви знаєте, що хтось має намір зробити по-інакшому? — запитав керівник. — Ви чули такі розмови?

— Не знаю. Я не дослухався. — Ґрімм не брехав. Здавалося, він зважає на балачки цивільних людей так мало, що не має потреби обманювати. — Не в тому річ. Річ у тому, чи будемо ми, солдати, які носили мундири, першими з тих, що заявлять про свою позицію в цьому питанні. Чи покажемо людям, як до таких речей ставиться уряд. Чи покажемо, що тут зайві всякі розмови. — План був напрочуд простий: сформувати на основі цього ветеранського осередку взвод під командуванням самого Персі, з огляду на його активну участь у цій справі. — А якщо не захочуть, щоб я командував, то й гаразд. Буду заступником, якщо скажуть. Чи сержантом, чи там капралом. — Він казав це щиро. Не марнотної слави прагнув. Надто вже чистосердий був. Такий чистосердий, такий серйозний, що керівник утримався від насмішкуватої відмови, готової зірватися з язика.

— Я таки не бачу якоїсь потреби в цьому. А якби й була, то все одно ми мусили б діяти як цивільні особи. Я не можу використовувати осередок ось таким чином. Зрештою, ми вже не солдати. А навіть якби я й міг так чинити, то навряд чи захотів би.

Ґрімм глянув на нього — не гнівно, але так, наче на якогось жучка.

— А ви ж колись ходили в однострої, — сказав він, не гублячи терпцю. І докинув: — Сподіваюся, ви не надуживатимете своєю владою й не боронитимете поговорити мені з ними? Як з приватними особами?

— Не боронитиму. Зрештою, не маю на те права. Але затямте: тільки як із приватними особами. На мене ви не можете посилатися.

І тоді Ґрімм висловив керівникові свою думку про нього.

— А я й не гадав таке робити, — відрізав він. І пішов.

Було це в суботу, близько четвертої години. До вечора він обійшов крамниці та контори, де працювали члени легіону, так що до заходу сонця зумів намовити досить багато, щоб набралося на добрячий взвод. Невтомний, хоч і стриманий, та напористий, мав у собі щось непереборне, як у пророка. Однак добровольці сходилися з керівником осередку в одному: офіційно легіон тут не може фігурувати. Таким чином, не маючи виразного на те наміру, Ґрімм домігся свого — став командувати. Зібрав людей перед самою вечерею, розподілив їх на рої, призначив офіцерів і сформував штаб. Молоді, ті, що не побували у Франції, стали набиратися завзяття. Він звернувся до них коротко й сухо:

— …порядок… діяльність правосуддя… нехай люди знають, що ми носили американські мундири… І ще одна річ. — На якусь мить він спустився до фамільярності: командир полку, що знає своїх людей на прізвища. — Це на ваш розсуд, хлоп’ята. Зроблю так, як скажете. Як гадаю, було б непогано, коли б я походив в уніформі, поки ця справа залагодиться. Тоді побачать, що маємо тут не тільки дух Дядечка Сема, а щось більше.

— Але ж самого дядечка тут немає, — тут же заперечив один із новобранців, такої самої натури, як і керівник осередку (той, між іншим, не прийшов на збір). — Поки що це клопіт не уряду. Вотту Кеннеді таке може не сподобатися. Це справа Джефферсона, а не Вашингтона.

— А ви зробіть так, щоб йому сподобалося, — сказав Ґрімм. — Навіщо тоді ваш легіон, якщо не для захисту Америки й американців?

— Е, ні, — відповів інший. — Краще не треба нам муляти очі. Ми й без цього зробимо все, що захочемо. Хіба ні, хлопці?

— Гаразд, — згодився Ґрімм. — Хай буде так. Але кожен із вас мусить мати пістолета. За годину тут буде маленький огляд вогнепальної зброї. Всім прийти сюди.

— А що скаже Кеннеді про пістолети? — поцікавився хтось.

— Це вже моя турбота, — відповів Ґрімм. — З’явитися тут, точно за годину з особистою зброєю.

Він скомандував усім розійтися. Перейшов тихий майдан і зайшов до шерифа на роботу. Там сказали, що начальник удома.

— Удома? — перепитав Ґрімм. — Тепер? А що ж він робить удома?

— Мабуть, їсть. Такий великий чоловік потребує їсти кілька разів на день.

— Удома, — повторив Ґрімм. Не пропікав поглядом. Дивився так само холодно й безпристрасно, як раніше на керівника осередку. — Їсть.

Вийшовши, він одразу наддав ходи. Перетнув тихий майдан,