Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Ні. Ти гарна. В тебе вродливе обличчя, гарне тіло, довге й легке, і гладенька золотава шкіра, і всі намагатимуться відібрати тебе в мене.

— Qué va, відібрати мене в тебе! — сказала вона. — Більше жоден чоловік не торкнеться мене, поки я живу. Відібрати мене в тебе! Qué va!

— А багато хто намагатиметься. От побачиш.

— Вони побачать, як я тебе кохаю, і зрозуміють, що торкнутися мене — це все одно, що встромити руку в казан із розтопленим оловом. Але що буде з тобою, коли ти побачиш вродливих жінок, розумних і освічених, як ти! Ти не соромитимешся мене?

— Ніколи. Я одружуся з тобою.

— Як хочеш, — сказала вона. — Але, по-моєму, це не так уже й важливо, оскільки в нас тепер немає церкви.

— Я хотів би, щоб ми з тобою побралися.

— Як хочеш. От слухай, якщо ми колись потрапимо до іншої країни, де ще є церкви, то, може, ми там зможемо взяти шлюб?

— У мене на батьківщині церкви ще є,— сказав він. — Там ми зможемо взяти шлюб, якщо для тебе це має значення. Я ніколи не був одружений. Отже, це дуже просто зробити.

— Я рада, що ти ніколи не був одружений, — сказала вона. — Але я рада, що ти знаєш усе, про що мені казав, бо це означає, що в тебе було багато жінок, а Пілар каже, що тільки за таких чоловіків можна виходити заміж. Але тепер ти не бігатимеш за іншими жінками? Бо якщо бігатимеш, то це вб'є мене.

— Я ніколи не бігав дуже за жінками, — сказав він. і це була правда. — Поки я не зустрів тебе, я навіть не думав, що зможу когось покохати по-справжньому.

Вона погладила його по щоці, потім обняла за шию.

— Ти, певно, знав багатьох жінок?

— Але не кохав жодної.

— Слухай, Пілар сказала мені одну річ…

— Яку?

— Ні, краще я тобі не скажу. Краще поговорімо про Мадрід.

— А що ти хотіла сказати?

— Тепер уже не хочу.

— А може, все-таки скажеш? Це ж може бути щось важливе.

— Гадаєш, що це може бути важливе?

— Так.

— Звідки ти знаєш? Адже ти не знаєш, про що йдеться.

— З твого тону.

— Ну, гаразд, я не приховуватиму від тебе. Пілар сказала мені, що завтра ми всі помремо і що ти знаєш це так само добре, як вона, тільки тобі байдуже. Вона сказала це без осуду, а навпаки, з повагою.

— Вона так сказала? — спитав він. Навіжене бабисько, подумав він, а вголос мовив: — Це все її кляті циганські вигадки. Таке верзуть старі перекупки на базарах та боягузи по кутках кав'ярень. Це все кляті вигадки, туди їх і розтуди. — Він відчув, як піт виступив у нього під пахвами й стікає по боках, і сказав собі: злякався, га? А вголос промовив: — Вона просто язиката забобонна баба. Поговорімо ще про Мадрід.

— Отже, ти нічого такого не знаєш?

— Звісно, ні. І забудь про цю гидоту, — сказав він, уживши ще бридкіше слово.

Але тепер, коли він заговорив про Мадрід, йому вже не вдалося поринути в ілюзію. Тепер він просто брехав своїй дівчині й собі, щоб якось скоротати цю ніч перед боєм, і знав це. Йому було приємно, але вся насолода від ілюзії зникла. І все-таки він сказав:

— Я вже думав про твоє волосся. І про те, що можна з ним зробити. Бачиш, воно росте рівно з усіх боків, як хутро в звірятка, і воно дуже приємне на дотик і дуже мені подобається, воно дуже красиве і так гарно прилягає, коли я пригладжую його рукою, а потім знову піднімається, як лан пшениці під вітром.

— Погладь його.

Він погладив її й не зняв руки, а потім заговорив далі, торкаючись губами її шиї й відчуваючи, як щось надимається у нього в горлі.

— Але в Мадріді ми зможемо піти до перукаря, і тобі підстрижуть його по боках і ззаду, як у мене, і для міста це виглядатиме краще, поки воно відросте.

— Я буду схожа на тебе, — сказала вона й пригорнула його до себе. — І мені вже ніколи не захочеться міняти зачіску.

— Ні. Воно весь час ростиме, і це потрібно тільки спочатку, поки воно ще коротке. Скільки треба часу, щоб воно стало довге?

— Зовсім довге?

— Ні. До плечей. Мені хочеться, щоб воно в тебе було до плечей.

— Як у Грети Гарбо?

— Так, — відповів він здушеним голосом.

Тепер ілюзія запліскувала його навальною хвилею, і він піддавався їй усім своїм єством. І ось она опанувала його цілком, і тоді він повів далі:

— Воно спадатиме до плечей, а на кінцях буде кучерявитись, як морська хвиля, і матиме барву стиглої пшениці, а обличчя в тебе кольору темного золота, а очі —того єдиного кольору, який пасує до твого волосся й до твоєї шкіри, — золоті з темними цятками, і' я закидатиму твою голову назад, дивитимусь тобі в очі й міцно пригортатиму тебе до себе.

— Де?

— Де завгодно. Всюди, де б ми не були. Скільки часу треба, щоб твоє волосся відросло?

— Не знаю, бо раніше я ніколи не стриглася. Але гадаю, що за півроку воно відросте вже нижче вух, а за рік буде таке, як тобі хочеться. Але знаєш, що буде перед тим?

— Ні. Скажи.

— Ми будемо в тому великому чистому ліжку в твоєму знаменитому номері, в нашому знаменитому готелі, і ми сидітимемо разом на знаменитому ліжку й дивитимемось у дзеркало на гардеробі, і там, у дзеркалі, будеш ти і я, і я обернуся до тебе отак, обійму тебе отак і поцілую тебе отак.

Потім вони лежали нерухомо, серед ночі, в болісному заціпенінні, і, обіймаючи її, Роберт Джордан обіймав усе те, що, він знав, ніколи не справдиться, але він навмисне казав далі:

— Зайчику, ми не завжди житимемо в тому готелі.

— Чому?

— Бо наймемо собі помешкання в Мадріді, на тій вулиці, що йде уздовж парку Буен-Ретіро. Я знаю одну американку, яка перед початком війни здавала там мебльовані помешкання, і я зможу дістати таке помешкання за ту саму плату, як і перед війною. Там є квартира, що виходить вікнами в парк, і з них видно його весь; залізну огорожу, квітники, посипані жорствою стежки, і зелені газони між стежками, і тінисті дерева, і безліч фонтанів, а тепер там, певно, цвітуть каштани.