Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

- Видно, ті люди вас дуже цікавлять,- сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.

Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чор­ними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метуш­ня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилюва­ла її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.

- Який чудовий день! - сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: - Сподіваюся, бурі не буде.

Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти.

- Якби ти побувала там, де плавали ми,- сказав він,- то не зважала б на погоду!

А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хита­вицею, ночував у кареті, де провідник відпоював його гро­гом та іншими такими самими ліками.

У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відвіз її до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джоз неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельн­ські газети повідомили так: «Her Graf Lord von Sedley nebst Begleitung aus London» 158 . Він узяв з собою придвор­ний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомен­довуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати по­шану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.

Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки «на­шому послові». Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід. Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й пере­ваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.

Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплю­вався малюнками милої художниці, як ніхто досі. Вона або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад’ютантів - Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася - і сам майор також - з кумедного видови­ща, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товари­ства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив ні­мецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кіль­ка тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та фо­рейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.

Містер Джоз рідко брав участь у післяобідніх виїздах своїх супутників. Він волів поспати чи поніжитись в аль­танках чарівних готельних садків. Ох, ті незрівнянні рейн­ські садки! Чудові, тихі, осяяні сонцем краєвиди, пологі, бузкового кольору пагорби, верхи яких віддзеркалюються у величній річці,- хто, хоч раз побачивши вас, не збереже вдячної пам’яті про ці картини мирного спокою і краси? Відклади перо і тільки подумай про ту прекрасну рейн­ську землю - і вже відчуєш себе щасливим. У таке літнє надвечір’я череди корів повагом «ходять з пагорбів, ре­вуть і подзенькують дзвониками, йдучи до старовинного містечка з давніми фортечними ровами і брамами, з баш­тами й каштанами, що кидають на траву видовжені синю­ваті тіні; небо й річка внизу палають рожево-золотим по­лум’ям; місяць теж зійшов уже, блідий, ледве помітний на багряному небі. Сонце сідає за величні гори, увінчані численними замками, ніч западає раптово, річка дедалі темнішає, і тільки світло з вікон старовинних укріплень відбиваються в мерехтливій воді й мирно світяться вікон­ця у висілках, що туляться до підніжжя пагорбів на про­тилежному березі.

Отже, Джоз довго й солодко спав, прикривши обличчя індійською хусткою, потім переглядав вісті з Англії і про­читував усю, від слова до слова, чудову «Газету Галіньяні» (хай усі англійці, що колись побували за кордоном, благословляють засновників і власників того піратського листка!),- та чи він читав, чи спав, друзів не вельми жу­рила його відсутність. Так, вони були щасливі. Вечорами вони часто ходили в оперу до тих милих скромненьких театрів у німецьких містечках, де аристократки проли­вають сльози і плетуть шкарпетки по один бік, міщан­ки - по другий, його ясновельможність князь зі вельможною родиною, всі гладкі й добродушні, розташо­вуються у великій ложі посередині, а партер заповнюють елегантні, тонкі, мов лозина, офіцери з вусами кольору соломи і з мізерною платнею. Тут для Еммі відкрилося невичерпне джерело радощів, тут вона вперше спізнала чари Моцарта й Чімарози. 159 Про музичний смак майора ми вже згадували й хвалили його гру на флейті. Але, мабуть, найбільшу втіху він діставав у театрі від того, що бачив захоплення Еммі. Ті божественні твори ввели її в новий світ любові і краси. Емілія була надзвичайно чутлива - то хіба ж могла вона лишитись байдужою, слухаючи Мо­царта? Ніжні арії з «Дон Жуана» давали їй таку насоло­ду, що вона, молячись увечері перед сном, питала: чи не гріх відчувати такий захват, яким сповнювалося її лагід­не серце, коли вона слухала «Vedrai Carino» чи «Batti Batti»? Врешті вона звернулася з цим питанням до майора, свого духовного порадника, але той (сам людина побож­на й благочестива) сказав, що в нього особисто всяка краса в мистецтві чи в природі викликає не тільки почуття щас­тя, а й вдячності і що втіха, яку ми отримуємо, коли слухаємо чудову музику або споглядаємо зірки на небі, гарний краєвид чи картину,- велике добро, за яке ми повинні дякувати небу так само щиро, як і за всі інші земні дари. І у відповідь на несміливі заперечення місіс Осборн (за­позичені з певних теологічних праць, як от «Праля з па­рафії Фінчлі» та інші твори тієї самої школи, якими її по­стачали в Бромптоні) Доббін розповів їй східну казку про пугача, що вважав, ніби сонячне світло нестерпне для очей, а соловейко - птах, якого надто перехвалили.

- Одним властиво співати, а іншим пугикати,- смію­чись, закінчив він,- а вам з таким голосом, звичайно, міс­це серед соловейків.

Мені дуже приємно спинятися на цій порі її життя і ду­мати, що тоді Емілія була весела й щаслива. Адже досі вона