Читати книгу - "Грона гніву"

— Доброго ранку,— привітався він.

Мати подивилася на його біле вбрання, і обличчя її недовірливо скам’яніло.

— Доброго ранку,— відповіла вона.

— Ви місіс Джоуд?

— Так.

— Ну, а я Джим Ровлі. Я управитель табору. Просто вирішив подивитися, чи все гаразд. У вас усе є?

Мати пильно й підозріло вдивлялася в нього.

— Так,— сказала вона.

— Я спав, коли ви вночі прибули,— мовив Ровлі.— На щастя, для вас знайшлося місце.

Його голос звучав тепло. Мати відповіла просто і щиро:

— Гарно тут. Особливо — пральня.

— Зачекайте, доки жінки зберуться прати. Уже скоро. Ви ніколи не чули, аби було так жваво. Як на молитовних зборах. Знаєте, що вони вчора влаштували, місіс Джоуд? Хором співали. Гімн виспівують і одяг у такт перуть. Це варто було почути, скажу вам.

Підозра поступово щезала з неньчиного обличчя.

— Мабуть, файно було. Ви головний?

— Ні,— відповів він.— Люди тут і без мого втручання працюють. Вони табір у чистоті тримають, за порядком стежать, усе роблять. Ніколи ще таких людей не бачив. У приміщенні для зборів одяг шиють. Іграшки майструють. Ніколи ще не бачив таких людей.

Мати подивилася на свою брудну сукню.

— Ми ще не встигли прибратися,— сказала вона.— Просто в дорозі важко бути чистими.

— Хіба не знаю,— відповів він. І потягнув носом повітря.— Скажіть: це ваша кава так смачно пахне?

Мати всміхнулася:

— Приємний аромат, так? На повітрі кава завше пахне приємно.— І з гордістю додала: — Ми вважали б за честь, якби ви поснідали з нами.

Він підійшов до багаття, присів навпочіпки, і мати остаточно склала зброю.

— Для нас це було б честю,— сказала вона.— Ми не так багато маємо, але ласкаво просимо.

Невисокий чоловічок усміхнувся їй.

— Я вже снідав. Але хотів би філіжанку кави. Такий аромат.

— Аякже... аякже, звісно.

— Не поспішайте.

Мати налила в олов’яний кухоль кави з галонової бляшанки.

— У нас немає цукру,— сказала жінка.— Мо’, сьо’дні купимо. Якщо ви з цукром любите, вам буде несмачно.

— Ніколи цукру не вживаю,— відповів він.— Тільки добру каву псує.

— Ну, а я собі щопту цукру додаю,— сказала мати.

Вона пильно поглянула на нього, намагаючись збагнути, чому вони одразу порозумілися. Шукала корисливість на його обличчі — і не знаходила нічого, крім дружнього ставлення. Потім її погляд упав на протерті шви на його вбранні, й вона заспокоїлася.

Він відпив ковток кави.

— Гадаю, вранці до вас навідається жіночий комітет.

— Ми не прибралися,— сказала мати.— Ліпше б вони прийшли, коли ми приберемося.

— Та вони ж такого набачилися,— відповів управитель.— Самі через це пройшли. Комітети в нашому таборі хороші, бо все розуміють.— Він допив каву й підвівся.— Ну, мені треба далі йти. Якщо вам щось буде потрібно, приходьте до офісу. Я там постійно. Чудова кава. Дякую.

Він поставив чашку на ящик до інших горняток, помахав рукою і попрямував уздовж ряду наметів. І мати чула, як він, ідучи, звертався до людей. Вона опустила голову і ледь стрималась, аби не заплакати.

Повернувся батько, ведучи дітей,— очі в них ще були мокрі від наболілих вух. Діти були впокорені й аж сяяли чистотою. Засмаглий ніс у Вінфілда був натертий до блиску.

— Ось,— повідомив батько.— Здер бруд і ще два шари шкіри. Довелося мало не облизувати, аби з них людей зробити.

Мати схвалила.

— Милий вигляд,— зазначила вона.— Ось вам оладки з підливкою. Нам тре’ прибратися тут і лад у наметі навести.

Батько подав тарілки собі й дітям.

— Цікаво, а де Том знайшов роботу?

— Не знаю.

— Ну, як він знайшов, то й ми знайдемо.

До намету повернувся Ел, увесь схвильований.

— Що за місце! — сказав він. Обслужив себе і налив кави.— Знаєте, що один тутешній робить? Причеп для будинку майструє. Отам, у наметі за нами. У причепі матиме і ліжко, і плиту — усе до клаптика. Просто житиме там. Ій-Їй-богуотам житиме! Просто зупиниться, де хоче, і житиме.

— Мені б ліпше хатинку маленьку мати,— сказала мати.— Сподіваюся, скоро зможемо маленьку хатинку поставити.

Батько мовив:

— Еле, коли ми скінчимо, ви з дядьком Джоном візьміть вантажівку і їдьте — шукайте роботу.

— Авжеж,— погодився Ел.— Я хотів би в гаражі влаштуватися, якщо там роботу дадуть. Ось що мені справді до душі. І ще щоб був маленький поїжджений «форд». Пофарбую жовтим, їздитиму на ньому. По дорозі тут одну кралю бачив. Моргнув їй, вона мені теж. Чортівськи гарненька.

— Спершу роботу знайди, потім залицяйся,— суворо сказав батько.

Дядько Джон вийшов з туалету і поволі попрямував до них. Мати похмуро подивилася на нього.

— Ти не вимився...— почала була вона, та потім помітила, який хворобливий, ослаблий і смутний вигляд у нього.— Іди в намет і ляж,— сказала вона.— Тобі недобре.

Він похитав головою.

— Ні,— заперечив дядько Джон.— Я згрішив і повинен понести кару.

Він казав це вбитим голосом, потім присів навпочіпки і налив собі кухоль кави.

Мати зняла останні оладки зі сковороди. Начебто між іншим промовила:

— До нас управитель табору заходив, випили з ним по чашечці кави.

Батько був спантеличений.

— Ну? Щойно був? І що він хтів?

— Зайти й приємно провести час,— манірно сказала мати.— Сів і кави випив. Сказав, нечасто таку добру каву пив, щоб так пахла, як наша.

— Що він хтів? — повторив батько.

— Та нічо’ не хтів. Просто подивився, як ми влаштувалися.

— Не вірю,— сказав батько.— Він, певно, нишпорка, все винюхує.

— Не такий він! — сердито вигукнула мати.— Я одразу розкрию, хто нишпорка, хто винюхує.

Батько вихлюпнув кавову гущу зі своєї чашки.

— Ану не сміти,— сказала мати.— Тут чисто має бути.

— Бачите, яка чистюля, аж не вживешся з нею,— ревниво зауважив батько.— Поквапся, Еле. Ми їдемо шукати роботу.

Ел витер рот долонею.

— Я готовий,— сказав він.

Батько обернувся до дядька Джона:

— Ідеш?

— Так, їду.

— Зле виглядаєш.

— Мені недобре, та поїду.

Ел сів у вантажівку.

— Тре’ заправитися,— сказав він і завів мотор.

Батько і дядько Джон сіли поруч у кабіну, і машина рушила геть. Мати подивилась їм услід. Тоді взяла відро і пішла мити посуд під навісом