Читати книгу - "Грона гніву"

— Я поклала тобі їсти на тарілку,— сказала мати.

Вона уважно подивилася на дочку. З її гладко зачесаного волосся ще крапала вода, шкіра була відмита й аж рожева. Ружа вбралася в синю сукню з машинним візерунком з невеличких білих квіточок. На ногах у дочки були туфлі на підборах, які Ружа взувала до вінця. Вона зашарілася під материнським поглядом.

— Ти помилася,— сказала мати.

Ружа Шаронська хрипко промовила:

— Я була там, а тут леді прийшла і стала митися. Знаєте, як тре’ це робити? Заходите в таку комірчину, ну як ларьок вона, кран одвернете, а вода на вас ллється — гаряча або холодна, яка хоч’те,— і я так милася!

— Я теж так зроблю,— скрикнула мати.— От просто зара’, як тут усе покінчу. Покажеш мені як?

— Я щодня митимуся,— сказала молодиця.— А ця леді — вона побачила мене, побачила, що в мене дитя буде, і — зна’те, що сказала? Сказала, раз на тиждень приходить медсестра. Хочу піти подивитися, бо медсестра розкаже, навчить мене, що робити, аби дитина здорового була. Усім жінкам тут розказує, як це. І я так робитиму.— Вона аж захлиналась.— А ще — зна’те що? Тут на тому тижні маля народилося, так увесь табір вечірку влаштував, святкував, і одіжку дали, і речі для малюка, навіть візочок дитячий — такий плетений. Не новий, але його в рожеве пофарбували, і став як новісінький. Вони й ім’я дитині придумали, і торт спекли. Боже правий! — вона зупинилася, важко дихаючи.

— Слава Богу,— сказала мати,— нарешті ми до добрих людей потрапили. Я хочу помитися.

— О, як це файно,— підхопила Ружа.

Мати вишкребла олов’яні тарілки і склала стосом. Вона промовила:

— Ми Джоуди. Ми нікому в очі не зазирали. Дідусь нашого діда бився за ідею в революцію. Ми всі були фермерами, доки не заборгували. А потім... ці люди... Вони щось із нами зробили. Щоразу мені ввижалося, ніби нас шмагають... усіх нас. От у Нідлсі, отой полісмен. Щось він зі мною таке зробив, що я озвіріла. Таке змусив відчути, що аж ганьба. А тепер не соромлюсь. Оці люди... вони наші... наші. І цей управитель, який прийшов до нас на каву, він казав: «місіс Джоуд те, місіс Джоуд се», «як ви облаштувалися, місіс Джоуд?» — Вона зробила паузу і зітхнула.— І знову по-людськи почуваюся.

Мати поставила останню тарілку. Зайшла до намету, витягла коробку з одягом і дістала звідти туфлі та чисту сукню. І знайшла маленький паперовий пакетик, де лежали її сережки. Коли мати проходила повз Ружу Шаронську, то звернулася до дочки:

— Якщо з комітету жінки прийдуть, перекажи, що я скоро вернуся.

Вона зникла в санітарній частині.

Ружа Шаронська обважніло присіла на ящик і стала роздивлятися свої весільні туфлі з чорної лакованої шкіри, оздоблені чорними бантиками. Вона почистила черевички пальцями та обтерла пучки об виворіт спідниці. Нахиляючись, вона відчула, як черево їй тисне. Ружа випросталась і з цікавістю торкнулася живота, а зробивши це, ледь усміхнулася.

Шляхом ішла кремезна жінка, несучи коробку з брудним одягом для прання. Її обличчя було обпечене сонцем, а глибокі очі чорніли, як жаринки. На ній був широкий фартух, пошитий з бавовняного лантуха, ситцева сукня, а взута була в класичні чоловічі черевики брунатного кольору. Вона помітила, що Ружа Шаронська погладжує собі живіт, помітила і легкий усміх молодиці.

— Ну! — скрикнула вона й аж розсміялася від радості.— Кого, по-твоєму, чекаєш?

Ружа зашарілась і втупилася в землю, а потім звела голову: маленькі чорні блискучі очі співрозмовниці невідривно дивилися на неї.

— Не знаю,— пробурмотіла вона.

Жінка з гуркотом поставила ящик на землю.

— Росте й надимається,— зауважила перехожа й аж пирхнула, як розвеселена квочка.— А кого б ти хотіла? — не вгавала вона.

— Не знаю... хлопчика, мабуть. Хлопчик якось краще.

— Недавно приїхали, так?

— Пізно вночі.

— Лишаєтесь?

— Не знаю. Якщо роботу дістанемо, то, мабуть, так.

По обличчю жінки майнула тінь, і в маленьких чорних очицях спалахнула лють.

— Якщо роботу дістанете. Ось що ми всі тут говоримо.

— Мій брат уже вранці роботу знайшов.

— Знайшов, так? Може, і вам пощастить. Шукайте удачі. Та не спокушайте долю.— Вона підійшла до Ружі зовсім близько.— У тебе може бути тільки одна удача. І не більше, не старайся. Будь праведницею,— гнівно сказала вона.— Хорошою будь. Як гріх на тобі — про дитину думай, а то на ній це віділлється.— Вона присіла навпочіпки перед Ружею Шаронською.— У цьому таборі такі скандальні речі кояться,— похмуро вела вона далі.— Ось, приміром, вечірки, танцюють, але й не тільки танцюють. На майданчику танці — і обтискаються! Сама бачила.

Ружа Шаронська обережно сказала:

— А я люблю танцювати — сквер-данс[23].— І додала праведним тоном: — І нічого іншого ніколи не робила.

Смаглява жінка похмуро кивнула:

— Ну, деякі не такі. І Господь не простить їм, не лишить безкарними. І не гадай, що це минеться.

— Ні, мем,— пролебеділа молодичка.

Жінка поклала буру зморшкувату руку на коліно Ружі Шаронській, і молодичка здригнулася від доторку.

— Ти дай мені тебе заздалегідь попередити. Зараз уже не так багато тих, хто Ісуса в душі має. От щосуботи ввечері їхня оркестра як заграє, а вони, замість гімни співати, кружляють — еге ж, кружляють. Я сама бачила. Сама туди ані руш, і своїх кревняків не пускаю. А там як зчепляться, як обтиснуться — і обіймаються, повір! — Вона зробила значущу паузу, а потім провадила хрипким шепотом: — Вони ще й більше роблять. Виставу робили.

Вона відсунулась і нахилила голову, щоб подивитись, як Ружа Шаронська сприйме таке одкровення.

— Актори? — тремко спитала молодиця.

— Ні, чекай! — вибухнула жінка.— Які там актори, їхні душі давно диявол забрав. Наші люди, таборові. Наші, таборові. І я знаю, вони й дітей малих на гріх підбивають. Таке виробляють — удають із себе тих, ким вони не є. Я до них ані руш. Але чувала, що вони говорили, що виробляли. Диявольська гординя скрізь у таборі витала.

Ружа Шаронська слухала, широко розкривши очі й рота.

— А ми в школі теж одного разу виставу грали — про Немовля-Христа, на Різдво.

— Ну... не