Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Останню волю Леоніда Бикова, завдяки втручанню В. Щербицького, виконали. М. Мащенко згадував, що коли заспівали «Смуглянку», він «таких ридань ніколи не бачив, триматися не можна було…»

Дунаєвський Ісаак Осипович

(1900—1955)

Видатний радянський композитор, класик легкого жанру

Історія музики знає немало імен прекрасних композиторів, справжніх майстрів свого жанру, творців безсмертних творів. Класикою ставали ті їх творіння, які переживали своїх творців на довгі роки. Але найбільш величні постаті серед композиторів – ті, чиї мелодії запам’ятовувалися на довгі роки найширшими масами населення, навіть тими, хто не розбирається в тонкощах музичного мистецтва. Такими мелодистами були, наприклад, Моцарт і Чайковський. Видатним мелодійним талантом володів і Ісаак Дунаєвський. Він творив шлягери з дивовижною швидкістю і легкістю, практично не повторювався. Його пісні, які багато хто вважав «зробленими на замовлення Політбюро», пережили і самого Ісаака Осиповича, і замовників, і критиків, бо пісні ці геніальні.

Ісаак Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в родині банківського службовця Йосипа (Осипа) Дунаєвського, в невеликому містечку Лохвиця на Полтавщині. На жаль для Лохвиці і на щастя для Харкова, Дунаєвського не прийняли в Лохвицьке реальне училище. Родина переїхала до Харкова, де Ісаак поступив у гімназію, закінчив музичне училище і консерваторію по класу скрипки.

Дунаєвський закінчив консерваторію в розпал громадянської війни в 1919 році. Родина розорилася, і музикант вирішував свою долю вже абсолютно самостійно. Він поступив на роботу в оркестр Харківського російського драматичного театру, брав участь у музичному оформленні багатьох спектаклів, працював як акомпаніатор.

У 1924 році Дунаєвський переїхав до Москви. Якийсь час молодий композитор працював у московському естрадному театрі «Ермітаж». Потім – з 1926 по 1929 рік – у Московському театрі сатири. Тут були поставлені його перші оперети «Женихи» і «Ножі».

У 1929 році Ісаака Осиповича запросили до Ленінграда, де тільки-но відкрився Мюзик-холл. Одним із провідних артистів театру був Утьосов. Ця зустріч вплинула на подальшу творчу долю Дунаєвського. Утьосов був захоплений його талантом, його здатністю до імпровізації, відношенням до своєї справи. Незабаром композитор почав працювати для кінематографа, написав музику до фільмів «Перший взвод», «Двічі народжений», «Вогні». Через деякий час радянське кіно стало так само нерозривно пов’язане з ім’ям Дунаєвського, як з іменами Любові Орлової або Сергія Ейзенштейна. У 1931 році за наполяганням Леоніда Утьосова Дунаєвського залучають до роботи над кінофільмом «Веселі хлопці». Фільм вийшов на екрани в 1934 році і мав приголомшливий успіх.

Потім з’явилися інші кінороботи, які зараз не можна уявити без музики Дунаєвського: «Цирк», «Волга-Волга», «Діти капітана Гранта», «Світла путь». Ісаак Осипович перетворюється на визнаного майстра легкого жанру. Він отримує премії і нагороди. З 1937 по 1941 рік Дунаєвський очолює Ленінградське відділення Союзу композиторів, в 1941-му отримує Сталінську премію. Ім’ям Ісаака Дунаєвського навіть назвали пароплав – честь, якої за життя були удостоєні лише Валерій Чкалов і Любов Орлова.

У 1940 році Ісаак Дунаєвський стає художнім керівником ансамблю пісні і танцю залізничників. З цим колективом він об’їздив всю країну, проте його пісні воєнних років слабкіші за до– і післявоєнні. Ймовірно, справа була в тому, що Ісаак Осипович вважав недоречною в обстановці, що склалася, лірику… Але після війни Дунаєвський продовжує плідну роботу. Він пише оперети «Вільний вітер», «Біла акація».

У 1940-х роках змінюється сімейний стан композитора. Він закохується в 19-річну танцівницю ансамблю ім. Олександрова Зою Пашкову. Відразу після концерту за її участі Дунаєвський послав їй за куліси записку з освідченням в коханні з першого погляду. Пашкова відповіла на залицяння Ісаака Осиповича, вони одружилися. Від цього шлюбу у Дунаєвського народився син Максим, у майбутньому теж відомий композитор.

З’являються нові фільми з прекрасною музикою Ісаака Осиповича. Наприклад, «Весна» (з піснею «Звенят ручьи»). З грандіозним успіхом проходить по екранах фільм Івана Пир’єва «Кубанські козаки». Пісні Дунаєвського з цього фільму стають істинно народними. Шлягери на всі часи – «Каким ты был…» і «Ой цветет калина…». У 1950 році Дунаєвський отримує звання народного артиста РРФСР, наступного року його чекає друга Сталінська премія. Кажуть, що саме Ісаак Дунаєвський розглядався як головний претендент на роль автора Державного гімну СРСР, проте «перешкодила» національність. Під кінець правління Сталіна у Дунаєвського були певні неприємності – розгорталася боротьба з космополітами, під якими мали на увазі в першу чергу євреїв.

Ісаак Дунаєвський все життя був вимушений доводити, що те, чим він займається, є заняттям серйозного, професійного музиканта. Його спадщина – це 14 оперет, немало класичних творів, оформлення серйозних театральних спектаклів. Проте кіномузика, пісенні хіти затьмарювали собою інші твори талановитого композитора.

Наприкінці життя Дунаєвського в його мелодіях все більше смутку, думки про втрати. Композитор хворобливо сприймає родинні нелади, взагалі будь-які проблеми. Турбує його і хворе серце. (Дунаєвський не належав до людей, які піклуються про своє здоров’я. Цигарки він прикурював одну за одною.) Після чергового серцевого нападу 25 липня 1955 року Ісаак Осипович Дунаєвський помер.

Утьосов Леонід Осипович (Вайсбейн Лазар Йосипович)

(1895—1982)

Співак і керівник ансамблю, перший естрадний артист, що був удостоєний звання народного артиста СРСР

Так часто буває: є слава, всенародна любов, у тому числі і тих, хто народом керує, а звідси – нагороди і премії, всілякі блага, недоступні простим смертним. Леонід Утьосов дійсно був героєм країни, кумиром мільйонів. Але сам артист все життя мріяв про інше, невипадково на схилі віку він із властивим йому сумним, непоказним гумором писав: «Тепер, проживши довге життя і набравшись досвіду, думаю, що не дуже точно вибрав собі дорогу – я б повинен був віддати моє життя симфонічній музиці, стати диригентом симфонічного оркестру. Якщо театр у моєму житті – тільки підступи до головного, якщо естрада – вірне, але не зовсім точне прикладання сил, то симфонічна музика – моя кришталева мрія. І в моєму лексиконі навряд чи знайдуться слова, які б з рівною силою висловили те потрясіння, яке я зазнаю, слухаючи симфонічну музику. Хіба що такий аргумент – не знаю, чи здається він вам переконливим: коли я помру, а це обов’язково повинно трапитися, і коли лікарі вже рішуче констатують смерть –