Читати книгу - "Коли курява спаде"

За моїми підлеглими наглядали люди з рушницями. Бачте, в цьому й полягає відмінність між паничем і слугами — навіть у такій ситуації панича оточують гарні жінки. Коли ми проходили повз моїх бідолашних людей, з кольору їхніх облич я зрозумів, що вони голодні. Я сказав до тусині:

— Вони голодні.

— Мої люди ще більш голодні, ніж вони, — відповіла вона.

— Дай їм їсти, — сказав я.

— Коли ми все обговоримо, тоді я дам їм їсти.

— Ми ні про що не будемо говорити, поки їм не дадуть їсти.

— Тільки погляньте, — сказала тусиня, — як мене захопила суперечка з бовдуром!

Сказавши так, вона наказала принести моїм людям їжу. Мої підлеглі дивилися на мене з таким виразом в очах, як собака дивиться на свого господаря. Я разом із тусинею зробив не мале й не велике коло лукою, а потім повернувся до шатра. Вона прочистила горло, і я зрозумів, що вона збирається говорити про справу. Тоді, випереджаючи її, я спитав:

— Коли ми вирушаємо?

На її обличчі з’явився зляканий вираз і вона запитала, куди я збираюсь іти?

— До в’язниці родини Ронггонг, — сказав я.

Вона засміялась і сказала:

— О Небо, ти злякався? Хіба ж я можу таке вчинити? У жодному разі! Мені тільки потрібно отримати від тебе зерно. Поглянь, через мою недолугість люди зазнали голоду. Ти повинен позичити мені зерно. Мені потрібно тільки це, а ти мене уникаєш.

Сонце вже піднялося високо й напікало шатро, тож у ньому зробилось парко. Мені було важко дихати, але я бачив, що тусиня почувається ще гірше, ніж я. Я сказав, що туси Лха Шопа, щойно тільки приїхав, вже сказав, що хоче отримати зерно. Вона ж, коли приїхала, нічого про це не сказала.

— Ти ж про це нічого не сказала, — зауважив я. — Я тільки побачив, що ти привезла красиву дівчину.

— Однак туси Лха Шопа не отримав того, що хотів, — перервала вона мене.

— Ми з ним посварилися. Він сказав, що він — мій дядько по матері, а я сказав, що я — його дядько по батькові. Тож ми й посварилися.

Ці слова її розсмішили:

— Так-так! Він може добре пам'ятати дуже давні родинні зв’язки.

— У нього немає грошей. Батько казав, що зерно родини Мерці цього року повинно коштувати щонайменше вдесятеро більше проти звичайної ціни.

— Удесятеро?! — розкричалася тусиня. — Кажу тобі, я тільки позичу зерна, тільки позичу, в мене жодного срібняка немає! Чуєш? Жодного срібняка!

Я посміхнувся й сказав:

— Тут дуже парко, я хочу вийти.

Вона вимушена була підвестися й ходити зі мною туди-сюди між шатрами. Я ж уявляв, що вона — наближена до мене рабиня. Зрештою, їй урвався терпець, і вона сказала:

— Я ще ніколи не ходила так туди-сюди за бовдуром. Я стомилась і зупиняюсь.

У цей час ми саме підійшли до гарячого джерела. Я зняв одяг і зайшов у воду, а потім вільно ліг у воді. Тусиня вдала, що ніколи не бачила голих чоловіків, тож повернулася до мене спиною. Я сказав до її спини:

— Скільки срібла ти привезла?

— Ти в такому вигляді будеш говорити зі мною про серйозні справи?

— Батько дозволив мені продавати зерно тільки за вдесятеро більшу ціну. Він знає, що ви посадили тільки опій, тож наказав збудувати комори для зерна прямо у вас на порозі. Він ще сказав, що інакше ви з'їсте все зерно по дорозі, не доїжджаючи додому.

Тусиня повернулася до мене і я побачив на її обличчі дуже розчарований вираз. Вона наказала своїм підлеглим відступити і тоді вже із слізьми в голосі сказала:

— Я приїхала позичити зерна, в мене немає так багато срібла, справді немає. Чому ти змушуєш мене? Усі знають, що в нас, у родині Ронггонг, є тільки жінки, тому ще ніхто не відмовляв нам у наших проханнях. Чому ж ти відмовляєш? Відмовляєш бідній жінці?

— У цьому світі ще не було людини, яка б ображала бовдура, а жінці хіба дозволяється на свій розсуд так робити?

— Я вже постаріла, стала старою бабою.

Тусиня покликала двох охоронниць і спитала в мене, чи вони достатньо гарні. Я кивнув головою. Тоді вона наказала дівчатам спустатись до мене в воду. Я похитав головою.

— О Небо! — сказала вона. — Чого тобі ще потрібно? У мене ж