Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Вставай, у мене є до тебе справа.

Не чекаючи, поки я підведусь, мене витягли з-під ковдри багато жіночих рук. У суцільній пелені жіночого сміху я одним поглядом побачив себе — голісінький бідолаха і дітородний орган гордо стирчить у промежині. До мене з галасом простягнулися багато жіночих рук і за мить одягли мене. З того моменту я вже не міг пригадати, де перебуваю. Проте обстановка в шатрі була мені знайомою. Однак на чільному місці, де я мав сидіти, сиділа тусиня. Декілька пар рук підтягнули мене до неї.

— Де я? — спитав я.

Вона посміхнулась. Але не до мене, а до тих служниць, які тягнули мене.

— Якби я, прокинувшись уранці, побачила поруч незнайомих людей, я б теж не знала, де я, — сказала вона.

Вони посміхнулись. Хіба ж могли жінки не хихотіти в такий момент, який навіть мені видавався дивним?

— Ви собі смійтеся, але я все одно не знаю, де я, — сказав я.

Не відповідаючи на моє запитання, тусиня сказала:

— Ти не впізнаєш мене?

Як же я міг її не впізнати? Але похитав головою.

Вона стиснула зуби й махнула батогом, що тримала його в руці. Від доторку кінчика батога в даху шатра раптом відкрився отвір.

— А де мої люди? — спитав я. — Де вони поділись?

— Твої люди?

— Соднам Г’ялцен, Аїр, Дролма.

— Дролма? Та дівчина, що прислуговувала тобі в ліжку?

Я кивнув головою й сказав:

— У неї таке ж ім’я, як і в куховарки, дружини срібляра.

Туси посміхнулась і сказала:

— Подивись на моїх дівчат.

Її дівчата були дуже гарні. Я спитав:

— Ти хочеш усіх їх мені подарувати?

— Можливо, якщо ти будеш мене слухатись. Однак спочатку нам краще поїсти.

Я зауважив, що серед людей, які приносили їжу, також не було моїх людей. Проковтнувши перші шматочки, я відчув, що цю їжу приготувала не Дролма. Скориставшись моментом, поки рот тусині був зайнятий їжею, я весь зосередився на своїх думках — все думав і думав, де я і куди поділись мої люди. Однак я ніяк не міг цього второпати. Тому, охопивши голову руками, почав падати на підлогу. Однак, зрештою, опинився в обіймах однієї з дівчат. Проте тусиня зовсім не розгнівалась, а сказала:

— Якщо ти так і будеш робити, то нашу справу буде легко вирішити.

— Моя голова зараз лусне, — сказав я до тієї дівчини, тримаючись обома руками за голову.

Запашна рука цієї дівчини почала масажувати мені скроні. Коли тусиня завершила трапезу, вона спитала в мене:

— Ти можеш сісти?

Я сів.

— Добре, тоді ми можемо поговорити про справу, — сказала вона. — Ти — в моїх руках, зрозумів?

— Не зрозумів.

— Не зрозумів?!

— Де я?

— Досить клеїти дурня. Я бачу, що ти зовсім не такий дурний, як про тебе розповідають. Мені важко зрозуміти — або другий панич родини Мерці зовсім не бовдур, як це про нього розказують, або ж ти — не другий панич родини Мерці.

Я з усією щирістю повідомив їй, що якщо вона не скаже мені, де я, тоді я нічого не згадаю, зовсім нічого.

— Гаразд, — сказала вона. — Хіба ти не сховався на цьому пасовищі з гарячим джерелом, щоб уникнути мене?

Я щосили ляснув себе по чолі, і моя голова відразу ж почала заповнюватись, там усе з'явилось, і я все згадав.

— Учора я заснув, — сказав я.

Тусиня на це холодно посміхнулась:

— От новина! Вчора ти заснув, а сьогодні, бач, прокинувся!

Поки тривала бесіда, я нарешті зрозумів, що тусиня мене викрала. Від управителя вона не отримала ні зернини, він їй сказав, що зерно належить родині Мерці і він не може ним розпоряджатися.

— Ходімо назовні, пройдемося, — запропонувала вона.

— Гаразд, ходімо назовні, — погодився я.