Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

— Знайоме обличчя… Я десь тебе бачив…

— Так, ми бачилися, — підтвердив Володя, не відводячи погляду.

— Де й коли? — швидко спитав Менгеле.

— В Освенцімі, під час візиту рейхсфюрера Гіммлера.

— Саме так! — зраділо вигукнув Менгеле. — Справді, це ж було зовсім недавно — якихось півроку тому!

Есесівці роззявили роти від здивування: нічого собі зустріч! Та ще більше вони здивувалися, коли Менгеле повернувся до них:

— Панове! Ви навіть не уявляєте, що це за гефтлінг. Це унікум! Рейхсфюрер особисто бесідував з ним, і він справив на рейхсфюрера враження. Рейхсфюрер навіть запропонував випустити його на свободу. І що ж ви думаєте? Ні, ви просто не повірите — він виявив бажання залишитися у таборі! Обергрупенфюрер Шеленберг, який був присутній при тому, сказав, що це єдиний випадок в історії таборів, коли гефтлінг відмовляється від свободи! Уявляєте? При тій розмові були присутні з десяток генералів і офіцерів есес, і ми здивувалися, що на всі запитання рейхсфюрера цей гефтлінг дав дуже цікаві відповіді. Він сподобався і рейхсфюрерові, і Адольфу Ейхману, і Рудольфу Гессу, та й усім, за винятком хіба що Скорцені. Мені дуже приємна ця несподівана зустріч…

Усі були вражені почутим, а Володя закипав гнівом. Перед очима стояла картина розправи над Жорою, тисячі інших жорстоких, звірячих розправ. Брови, повіки — все обличчя почало нестримно сіпатися, неначе крізь нього пропускали електричний струм.

Тим часом Менгеле продовжував, явно стараючись, щоб його чули усі в'язні:

— Я тобі співчуваю. Шкода мені тебе, бо на вигляд ти дуже хворий. Але не журись: я поставлю тебе на ноги — усіх вас! І дуже швидко. Фюрер нічого не знав про існування Освенціма, про страждання гефтлінгів, про їх масову загибель. А коли дізнався, дуже обурився і суворо заборонив усі ці неподобства. Бити гефтлінгів і знущатися з них категорично заборонено! То були прикрі помилки адміністрації. За це обер-комендант Рудольф Гесс[28] уже знятий з посади. Наше завдання полягає у тому, щоб зберегти робочу силу. Німеччині зараз, як ніколи, потрібна робоча сила. А тому ми будемо лікувати в'язнів і нормально їх харчувати. В Освенцім уже прибули перші ешелони з продовольством. Є все — аж до фруктів і молока включно. Біркенау з трьома сотнями бараків перетворений на грандіозний лазарет. Крематорії припинили роботу, найближчим часом розпочнеться їх демонтаж. Ми поставимо вас на ноги, і ви працюватимете на заводах Німеччини. Звичайно, поки що немає можливості нагодувати мільйони гефтлінгів одразу в усіх таборах. Тому ми почнемо з найслабших, таких, як ви.

Скрипаль добродушно посміхався, посміхалася й решта есесівців. Навіть горилоподібний асистент доктора Менгеле вишкірив свої криві зуби. Для нього задум шефа був гранично ясний.

— Завтра вас усіх повезуть в Біркенау, там буде краще харчування: хліб, масло, макарони, овочі, фрукти. Калорії! Вітаміни! — смачно цокнувши язиком, пообіцяв доктор. — Після такого харчування ви швидко станете здоровими і бадьорими!

У Володиній душі закипала буря. Він добре знав, що усіх цих людей відбирають на знищення. Не хотілося бути покидьком, якщо вже помирати — то померти людиною, а не слимаком. Втрачати нічого: його вже й розстрілювали, і вбивали, й калічили… Досить! Натягнута струна нервів лопнула, і Володя втратив самовладання. Не володіючи собою, він несамовито закричав на увесь ревір, задихаючись від гніву й ненависті:

— Брехня! Підла брехня! Я не вірю вам! Гади! Вбивці! Катюги!

Як крізь глуху стіну почув голос Менгеле:

— Ти дуже хворий, а тому забув, з ким розмовляєш. За ці слова тебе треба було б повісити, але я помилую тебе, щоб ти і всі інші переконалися, як ти помиляєшся, Я вилікую усіх вас! Це я обіцяю як лікар і офіцер, — сказав Менгеле, намагаючись бути спокійним, однак його красиве лице взялося рожевими плямами.

А Володі щось здушило горло, голова запаморочилася. Його підхопили й поклали на нари. За наказом Менгеле ревірні лікарі кинулися шукати ліки. Володі вливали в рот якусь рідину, він слухняно ковтав. Зуби цокотіли об склянку, хлопця лихоманило — він був упевнений, що дали отруту. А ще за хвилину йому зробили укол, ввівши під шкіру шприцом якийсь розчин. Свідомість його затьмарилася, і він поринув у тяжке забуття, немов у безодню…

Нарешті все затихло. Селекція закінчилася, і в ревірі запанувала могильна тиша. Цього дня нікого не били, в туалетах, що правили за катівні, ніхто не кричав. Але це був цвинтарний спокій. Люди мовчки прощалися з життям.

Настала ніч — остання ніч їхнього перебування в Явожницькому таборі. Перша штуба поринула в пітьму. На нарах, як і раніше, нерухомо лежали люди — не добереш, де мертві, де живі… Серце кожного обливається кров'ю, але зуби стиснуті: ні стогону з вуст. Вони знають, що їм уже не допоможе ніхто і ніщо — порятунку нема, усе тут глухе до страждань і болю, до скарг і благань. Бо тут — табір для знищення людей. Жити в ньому неможливо. Та й чи варто? Колись кожний з них був людиною, а тепер вони у печах крематорію перетворяться на добрива для поміщицького поля. І все. Краще кінець без мук, ніж муки без кінця — таким було останнє бажання. Гіркий кінець невідворотний, завтра вони вже належатимуть минулому…

Так думала більшість приречених, які