Читати книгу - "Повернути себе. Том 3, Олександр Шаравар"

             - Професоре,- раптово в мене промайнула думка, що звичайну людину не стали б відправляти з нами, а отже, у неї щось є таке, чого немає в нас. І мені на думку спало лише те, що в нього є знання легенд з усієї Співдружності. - Мені здається, вас не просто так відправили з нами. Що за легенда?

         - Це дуже давня легенда, на думку самих дзенів, їй не менше п'яти тисяч років.  Згідно з цією легендою, під час війни зі злими богами з небес, які отруїли небесну і водну гладь, з'явився невидимий монстр милосердя, якого бачили лише приречені на смерть. Через півхвилини приречений помирав від рук монстра, але при цьому не страждав. За легендою, монстр милосердно забрав душі всіх хворих, дозволивши звільнити сили від догляду за хворими і знищити злих богів.  Після війни монстр став з'являтися рідше, спочатку кілька разів на місяць, потім кілька разів на рік. А незабаром і зовсім не частіше ніж раз на десятиліття. Він завжди забирав найстаріших і найхворіших, - відповів професор, під час розповіді він немов став іншою людиною, розправив плечі, впевнений твердий голос, ми навіть заслухалися його. 

         - Але ж схоже, вельми схоже, - промовив Галон, - Але в моїй базі дзени вже три тисячі років як покинули рідний світ, і ніхто не знає, де вони перебувають, як і вони самі. Якщо легенда настільки стара насправді, то вона відноситься до часів, коли вони жили на своїй прабатьківщині.

          - Правильно, ось і я подумав, що це просто легенда, - вимовив, поникнувши знову, професор.

           - Значить, монстр милосердя,- вимовив я, замислившись. У цей момент чергова стара закричала і спробувала врятуватися, але рівно через тридцять шість секунд вона була мертва. - Гадаю, нам варто йти, хоч як би цинічно це звучало, але варто закінчитися старим, які самі вирішили померти, між іншим, і він переключиться на нас. І думаю, що першим станеш ти,- кивнув я на Галона.

            - Гадаю, ти маєш рацію, у мене немає шістдесяти відсотків тіла, - вимовив Галон, - Не знаю, розуміється монстр на імплантах чи ні, але краще не ризикувати. Йдемо в місцеве місто.

          - Скидай нам базу мови, дорогою вивчимо... - промовила Кендра, надівши знову рукавичку.

          Розчинивши ґрати на камері, ми спокійно покинули її і попрямували в бік міста, принаймні в пам'яті старого їх тягли звідти.  Щоправда, спогади були фрагментарні, але залишалося сподіватися, що не заблукаємо.

         Бентежило також те, що нічого високотехнологічного ми досі й не побачили. Взагалі, все було примітивним на рівні середньовіччя.   Хвилин через десять після закінчення вивчення бази знань мови Єнулів ми вирішили попрактикуватися в мові.

           - Кендро, а ти можеш будь-кого скопіювати? - запитав я в неї.

           - Будь-кого мертвого, що менше минуло часу від смерті, то більше пам'яті я зможу отримати. У моїй практиці був випадок, коли я змогла побачити уривки спогадів людини, яка померла понад сто років тому. Можу скопіювати і живого, але ні м'язової, ні звичайної пам'яті я не отримаю, лише тіло. Причому генетично я стаю теж ним і головний біль на близькій відстані від живого донора генетичного матеріалу, - на подив, розповіла все Кендра.

           - Тепер стає зрозумілим, чому так хотіли приховати ваш проєкт,- виголосив Галон,- На нас тоді цілу дивізію висадили. 

            - Наскільки все було кепсько? - запитав я в неї.  Я знав, що аварці ті ще виродки, і якщо в них вийшла Кендра, то використовували її на повну для різних брудних справ.

           - Я вбила всіх, хто вижив, крім мене, у проєкті. Знищила всі документи і все, до чого я змогла дотягнутися. Убила всіх причетних до проєкту і попросила здати мене свою подругу. Їй гроші знадобляться, а сама я хотіла померти. Я просто не можу зрозуміти, що мені запропонували такого, що я відмовилася від смерті. - відповіла щиро Кендра.

            - Та в мене життя - казка, порівняно з тобою. - вимовив я,- Усього лише пережив вторгнення архів.  Гаразд, не лізтиму в душу, але, якщо захочеш поговорити, я завжди готовий допомогти. 

           - Досить тут соплі розводити, ми прийшли. Розвіддроїд показує за півкілометра звідси будинки в стінах і фіксує три десятки розумних у них.  - виголосив Галон. Ми все ж заблукали і вийшли не туди, куди хотіли. Це явно було не те місто з пам'яті старого.

           - Я прикрию нас відводом очей, техніки в них немає, цього має вистачити. Заходимо, вивчаємо і вирішуємо, що робити далі... - промовив я, створюючи псіонічну завісу відводу очей.