Читати книгу - "Трилогія смерті"

А трохи далі — війна, руїна, повергнуті у свій власний порох.

Роєві павучі містечка й жучі мегаполіси були втоптані в грішну землю. Його звірів попатрано, голови їм повідривано, усіх їх почавлено й поховано у їхній власній пластиковій плоті.

Я йшов крізь румовища, розкидані так, ніби якесь нічне бомбардування зливою впало та вкрай знищило ті мініатюрні дахи, башточки й ліліпутські статуеточки. Якийсь подібний до Ґарґантюа Атила погромив тутешній Рим.

А велику Александрійську бібліотеку насправді не спалено: її крихітні книжечки, мов крильця колібрі, геть покрили дюни, неначе якісь замети-перемети. Димував зруйнований Париж. Лондону випустили кишки. Гігантський Наполеон навіки сплющив Москву, розтоптавши її своїми лапацюрами. Одне слово: п’ять років праці по чотирнадцять годин на день, по сім днів на тиждень, пропали — і за який час? За п’ять хвилин!

«Рою! — подумав я. — Ти нізащо не повинен це побачити!»

Але він таки побачив.

Проходячи через бойовиська програних битв і розметані села, я уздрів якусь тінь на далекій стіні.

То була тінь із кінофільму «Привид в Опері», яку я побачив п’ятирічним. У тому фільмі якісь балерини, крутячись, заклякли, витріщившись на щось, заверещали й кинулися врозтіч. Бо там, підвішене на колосниках, мов мішок із піском, ледь колихалося тіло нічного сторожа. Відтоді я так і не забув того фільму, тієї сцени, балерин і повішеника — там, високо в сутіні. Й тепер, у далекому північному краї цього павільйону звукозапису, коливався якийсь предмет на довгій мотузці, мов на павучій нитці. Він відкидав величезну, у двадцять футів, тінь на порожню стіну, достоту як і в тій сцені зі старої кінокартини-жахалки.

— О ні! — прошепотів я. — Цього не може бути!

Але воно було.

Я уявив, як сюди зайшов Рой, як жахнувся й закричав, який убивчий відчай пойняв його, а потім — лють, і новий відчай: утопитися й перемогти! Після того дзвінка мені… А потім — шалені пошуки мотузки, шворки, дроту й, нарешті, зашморг — і супокій, погойдування… Він ніяк не міг вижити без своїх дивно-химерних комариків-кліщиків, без тих своїх улюбленців, своїх захоплень. Був він уже задорослий, аби якось у всьому цьому перебудуватись.

— Рою! — прошепотів я. — Не може ж бути, щоб це був ти! Ти завжди хотів жити…

Але Роєве тіло звільна оберталося, високо в тих сутінках. «Моїх тварючок побито!» — промовляло воно.

Та вони ж ніколи не були живі!

«Ну, то й я, — прошепотів Рой, — і я не жив ніколи».

— Рою! — мовив я. — Невже ти залишив би мене самого в цім світі?

«Можливо…»

— Але невже ти допустив би, щоб хтось тебе повісив?

«Чом ні…»

— Але, якщо так, чому ж ти досі тут висиш? Чом тебе досі не зняли?

А це означає…

…що загинув ти лише допіру! Тебе ще не знайшли. І я перший побачив тебе мертвого!

Мені до болю кортіло торкнутися його ступні, його коліна, аби тільки впевнитися, що то Рой! У голові мені промайнули думки про того чоловіка з пап’є-маше у труні.

Поволі, дюйм за дюймом, я простягав свою руку… і тут…

Біля його стола височіла платформа для скульптур, на якій стояла запнута його остання й найбільша робота: Монстр, Чудовисько з опівнічного «Дербі», Створіння, що забігало до церков поза муром і через вулицю.

А хтось узяв молоток і завдав погруддю добрий десяток недобрих ударів. Обличчя, голова, череп — усе воно було розбите, потрощене, так що зостався лише безформний горб.

— Святий Боже! — прошепотів я.

Невже саме це й стало останнім ударом, що вверг Роя в самогубство?

А чи той руйнівник був заховався й чигав у сутіні, й зненацька завдав Роєві, котрий стояв приголомшений посеред своїх поруйнованих міст, підступного удару, а тоді взяв і тільки підвісив уже бездиханне тіло?

Я затремтів. І зупинився.

Бо вчув, як широко розчахнулися двері павільйону.

Я скинув своє взуття й навшпиньки шаснув у тінь, сховався.

26

То з’явився хірурго-медико-лікар, опівнічний артист-абортист, заштрикувач, вигнаний із кола верховних жерців.

Док Філіпс проплив до освітленої далекої частини сцени, роззирнувся, уздрів руйновище, а тоді знайшов повішене тіло й лише кивнув головою, от ніби такі смерті що не день трапляються. І посунув уперед, підгилюючи носаками свого взуття зруйновані міста, наче то було просто якесь сміття, недоречний тут мотлох.

Побачивши це, я мало не вдавився прокльоном. Тоді затулив долонею рот і сіпнувся назад, у густішу тінь.

Потім я став дивитися у щілину в простінку.

Лікар заціпенів. Мов заєць посеред лісової просіки, він пороззирався надовкола крізь свої окуляри у сталевій оправі, а що очей йому було замало, то ще й запринюхувався. Вуха йому навіть начебто сіпалися обабіч поголеного черепа. А тоді він труснув головою. І зачовгав далі, відкидаючи Париж набік і підфутболюючи Лондон. Ось він і добувся до того повішеного жахіття…

У його руці блиснув скальпель. Тоді він схопив валізу, відкрив її й підсунув під повішене тіло, далі схопив стілець, ступив на нього й різонув мотузку над Роєвою шиєю.

Страшно гупнуло, коли Рой ударився об дно валізи.

Своє страждання я притлумив кашлем. І закляк, упевнений, що цього разу він таки розчув і зараз прийде, з тією холодною сталевою посмішкою в руці. Я затамував віддих.

Док зіскочив на підлогу й нахилився оглянути тіло.

Тут ізнову розчахнулися зовнішні двері. Залунали кроки, голоси.

То прийшли прибиральники, й чи то був призначений для них час, а чи він покликав їх прибрати негайно — я не знав.

Док загрюкнув валізу.

Я закусив свої кісточки, а пальці запхнув собі в рот, аби затлумити страшні прориви мого відчаю.

Клацнули замки валізи. Док зажестикулював.

Я відсахнувся, коли бригада робітників пройшлася павільйоном із мітлами та лопатами, аби повимітати й повикидати афінські брили, александрійські бібліотеки та всі бомбейські храми Крішни у сміттєвий контейнер.

Двадцять хвилин пішло на те, щоб підчистити й вивезти працю всього життя Роя Гольдстрома, прихопивши, на рипучому візку, ще й валізу, в якій, зігнуте й невидиме, лежало тіло мого друга.

Коли ж двері загрюкнулися востаннє, я викрикнув усю свою муку, все горе — супроти ночі, смерті, клятого лікаря, тих чоловіків, що подалися геть. Зціпивши кулаки, я кинувся бити повітря — й закляк, засліплений слізьми. Аж коли я простояв отак довгу часину, трусячись і ридаючи, я раптом уздрів якусь неймовірну річ.

Там, притулений до північної стіни павільйону, стояв стіс обернених один