Читати книгу - "Трилогія смерті"

А посередині перших дверей тулилася якась маленька, але знайома скринька. От ніби хтось там її просто випадково забув. Але я зрозумів: то подарунок мені.

Рою!

Я кинувся наперед — і став, задивившись униз, і таки торкнувся скриньки. Шеп-шелеп.

Хоч би що там лежало, всередині, воно шелепало.

Чи ж там лежиш ти, тіло, що так тихо шелестіло там, на мурі, в дощ?

Шеп-шелеп-анімурмур.

Прокляття! І думка: чи ж я тебе коли здихаюсь?

Я хап скриньку та ноги на плечі — і драла.

Але добіг до вхідних дверей і став як укопаний.

Заплющившись, утер рота й тільки тоді поволі відчинив двері. Ген там, уже далеченько по алеї, прибиральники саме звертали за ріг — до теслярні й великого залізного крематорію.

Док Філіпс, ідучи слідом за ними, на мигах давав указівки.

Я здригнувся. Якби я прибув сюди на п’ять хвилин пізніше, то підгодився б якраз на той момент, коли він знайшов Роєве тіло та зруйновані світові столиці. І тоді й моє тіло опинилося б у тій валізі, разом із Роєвим!

Моє таксі чекало за павільйоном № 9.

Поруч — телефонна будка. Я упхався туди, вкинув монету, набрав поліцію. Обізвався голос: «Так? Алло, так, алло, так!»

А я тільки п’яно хитався в будці, витріщившись на слухавку, мов на дохлу гадюку в моїй руці.

І що я міг сказати? Що павільйон звукозапису очищено й він тепер порожній? Що крематорій, либонь, уже й розкочегарили, і, поки прибудуть патрульні машини зі своїми сиренами, анічим поліція тут уже не зарадить?

А далі що? Я лишаюся тут сам-один, без зброї, без захисту, без доказів?

Мене виженуть, а то й уб’ють — і перекинуть через отой мур, на вічний спочинок?

Ні!

Я зойкнув. Хтось загупав по мені молотком, аж череп мій обернувся червоною глиною, битою-рваною, мов та плоть Чудовиська. Хитаючись, я зробив спробу вибратися на волю, але мене відкинуло назад, і я мусив душити свій власний переляк у закритій труні, але ніяк не міг розбити її скляне віко…

Тут двері телефонної кабіни розчахнулись.

— Ви не туди відкривали! — сказав мій таксист.

Я якось пришелепкувато засміявся і дозволив йому вивести мене з будки.

— А там ви щось забули.

І виніс мені скриньку, яка була впала на підлогу будки.

Шеп-шелеп-шелеп.

— О, так! — сказав я. — Він!

Коли ми виїздили зі студії, я ліг на заднє сидіння. А коли добулися до рогу першої вулиці за межами студії, водій запитав:

— Куди зараз повертати?

— Ліворуч, — сказав я і вгородив зуби в тил зап’ястя. А водій задивився у своє дзеркало заднього огляду.

— Боже! — мовив він. — У вас жахливий вигляд. Ви захворіли? Будете блювати?

Я похитав головою.

— Хтось помер? — здогадався водій.

— Помер, так.

— Оце вже Західна авеню. Їдем на північ?

— На південь.

До Роєвого помешкання треба ще трохи проїхати від П’ятдесят четвертої. А що далі? Потрапивши туди, чи не вчую я духу докового одеколону, що висітиме у вітальні, мов яка невидима гардина? А його посіпаки, там, у темному коридорі, носячи речі, чи не чигатимуть отам вони, аби й мене винести геть, неначе поламану меблину?

Я трусився і їхав, чудуючись, чи подорослішаю хоч коли. Дослухався до внутрішнього голосу й почув…

Брязкіт розбитого скла.

Батьки мої померли вже давно, і смерті їхні були начебто легкі.

Але Рой? Я навіть уявити собі ніколи не міг отакий крижаний душ страху, стільки горя, що легко й втопитися в ньому.

Тепер вже мені було страшно й потикатися на студію. Та ошаліла архітектура всіх отих країн, склепаних докупи, падала тепер на мене, щоб розчавити. Я вже уявляв собі, що кожна південна плантація, кожна мансарда в Іллінойсі заповнені родичами-маніяками й розбитими дзеркалами, а в кожнісінькій комірчині висять чиїсь замордовані друзі.

На підлозі таксі лежав той опівнічний дарунок, іграшкова скринька, в якій умістилося оте тіло з пап’є-маше та ошаліле від смерті обличчя.

Шелеп-телеп-шелеп.

Удар грому струснув мені груди.

— Ні, шофере! — гукнув я. — Зверніть отут-о. До океану. До моря.

Коли Крамлі відчинив свої парадні двері, то уважно подивився на моє обличчя, а тоді заквапився до телефону.

— Зробіть мені відпустку за станом здоров’я на п'ять днів! — попрохав він.

Повернувся він із повною склянкою горілки, але знайшов мене вже в саду. Я сидів, роблячи глибокі вдихи доброго солоного повітря й намагаючись побачити зорі, але на берег сунуло забагато туману. Крамлі глянув на скриньку в мене на колінах, узяв мою руку, втиснув у неї ту горілку й змусив її випити.

— Випий це, — тихо мовив він, — а тоді покладемо тебе в ліжко. Поговоримо вранці. А що це таке?

— Заховай її, — сказав я. — Якщо хтось довідається, що вона тут, ми обидва можемо зникнути.

— Але що ж там?

— Смерть — так я гадаю.

Крамлі взяв ту скриньку. Її вміст заворушився, зателепав і зашепотів.

Детектив підняв накривку й зазирнув досередини. Звідтіля на нього витріщилася якась химерна штука з пап’є-маше.

— То це і є колишній керівник студії «Максимус», правда? — запитав Крамлі.

— Так.

Крамлі ще з хвилину повдивлявся в те обличчя, а тоді спокійно кивнув головою.

— Таки смерть, власною персоною.

Він закрив скриньку. Силою своєї ваги копія чоловіка змістилася й прошепотіла-прошелепала щось наче «спи».

«Ні! — подумки запротестував я. — Не примушуй мене!»

27

Уранці ми порозмовляли.

28

Опівдні Крамлі висадив мене перед Роєвим будинком, що стоїть між Західною та П’ятдесят четвертою вулицями. Він уважно оглянув моє обличчя.

— Як тебе звати?

— Я відмовляюсь називати себе.

— Хочеш, щоб я зачекав на тебе?

— Ти їдь собі. Що швидше облазиш студію і вивідаєш, що її до чого, то краще. Принаймні нас не повинні бачити разом. Маєш мій список орієнтирів і карту?

— Усе тут! — Крамлі постукав себе по лобі.

— Будь там за годину. Будиночок моєї бабусі. Нагорі.

— Добра старенька бабуся.

— Крамлі?

— Так?

— Я люблю тебе.

— Цим ти не піднесешся до раю.

— Що так, то так, — мовив я. — Але цим я перенісся через ніч.

— Н. В.[52] — кинув Крамлі й поїхав геть.

Я увійшов досередини.

Моє вчорашнє лихе передчуття справдилося.

Якщо Роєві мініатюрні міста спустошено, а його Чудовисько потрощено до первісного стану кривавої глини…

У коридорі стояв міцний дух докового одеколону…

Двері до Роєвого помешкання були прочинені.

Й усе було винесене з оселі.

— Боже мій! — прошепотів я, ставши