Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

- Тобі погано зараз, я знаю. Бо... як мудак я вчинив. Що мені сказати? Я хочу, щоб ти через це переступила, бо люблю тебе.

От і перешкода. Та їй начхати, що він як мудак вчинив. Начхати! Кіра готова змахнути руками і саму себе по ногах ударити. Вона одразу ж готова була все пробачити та забути, як побачила його.

Страшно. Ось через це й страшно.

— Я теж хочу переступити через це, — повільно каже дівчина і сподівається, що він її чує.

— Я збрехав тобі, — дзвенить його голос і проривається навіть крізь шум машини, що мчить повз. — Не “можливо”, а я хотів малюка. Я зроблю тобі нового. Мені начхати на дітей взагалі. Хочу твою і мою дитину. Нашу.

Вітер, пилюка і щось ще нагнало в його очі вологу.

— Дитина... дитина точно не зрозуміє, якщо її благородно покинуть. Так це влаштовано, — майже співчуває Кіра.

Рома стискає щелепи так сильно, що Кірі самій боляче стає тільки при погляді на нього. Адже він знає, як це.

Коли тебе кидають.

— Я не здатний на шляхетність, Кіро. Я обірвав зв'язок не через честь. Я не можу жити без тебе. Я зробив усе, щоб потім ти була жива. У мене теж були сумніви, як вчинити!

— Я люблю тебе, — загублено каже Кіра. — Я хочу... забути про все.

Вона робить два короткі, невпевнені кроки.

- Кіро, я благаю тебе, підійди сюди, - тут же зламаний його голос долітає до неї уривками. - Йди сюди. Підійди сюди! — Карелін ударяє кулаком по іржавому капоту. Від розпачу в нього тремтять руки.

Кіра йде та йде, але зупиняється посередині шляху.

— Трохи лишилося, — сипить Карелін і витирає рота рукою. - Я благаю тебе.

— Мені страшно, — шепоче дівчина, як у машині кілька хвилин тому.

- Я знаю. Я тебе захищу. Навіть від себе. Ще два кроки.

Повільними кроками доходить до Романа. Він поривається доторкнутися до її обличчя, але не наважується. Хапаючи його холодну руку, Кіра проводить нею по щоці.

Блискавкою Карелін підхоплює її і впирає спиною в передні дверцята машини. Поцілунки рвані та безформні, Кіра пальцями зачіпає шкіру його обличчя. Бажає розгладити втому дотиками.

- Вибач. Вибач, що тут... і так. Притулися до мене.

- Добре. Будь ласка... Все одно.

Він заколисує її, і, заплющуючи очі, Кіра впирається лобом у його підборіддя.

— Навіть якщо не все буде добре, ми впораємося. Мені потрібно менше фільтрувати свої розмови. Звичка така.

- Мені теж, - шепоче вона. — Просто... не йди ніколи. Повертайся завжди.

Роман стискає її так міцно, що Кіра чіпляється за кишені його пальта.

Коли Карелін підіймає її обличчя на себе, вона намагається дотягнутися до чорнявого волосся, щоб погладити.

Він дивиться в її очі і ніби не моргає.

- Будеш мені дружиною. Неслухняною, навіженою негідницею. Про фільми розповідатимеш. Стріляти... можеш у мене. І в мене ще грошей на діаманти вистачить. Будеш?

Вона дивиться на нього докірливо.

— Ще не побралися, а ти вже тринькаєш сімейний бюджет на розкіш.

— Розкіш — це коли дівчисько тобі так відповідає. А все інше — це ніщо.

— Які обороти у вас пішли, лорде Карелін, — шепоче Кіра.

Він крутить її пасмо між пальців і знову очі на неї підіймає.

— Буду, — шепоче Кіра. І Рома впирається чолом їй у перенісся.

— Тільки іноді робитимеш, як я говорю, — напівголосно доповнює Карелін.

— Я люблю тебе, — вона цілує його в холодні губи, а потім у щоку, — я люблю тебе, і тому я не робитиму, як ти говориш, лише тому, що ти так хочеш, розумнику.

Він усміхається і за плече дівчину обіймає, розвертаючи їх обох.

- Добре, міледі. Бюджет на діаманти щойно зменшився.

Кіра сміється і носом шморгає. Чоловік її ще в лоб цілує, і вона навмисне повертається. Ось... А хто джип у яр скинув, щоб повихвалятись?

Вона стоїть, притулившись спиною до задніх дверей, поки Рома намагається завести вкрадене ними авто.

Коли Карелін висувається назад, звуку двигуна щось не чути.

Його мафіозна святість задумливо чухає собі волосся на голові.

Кіра намагається не пирснути від сміху і вдає сувору міну, коли Рома підозріло поглядає на дівчину.

— Вона вже своє відслужила, — тягне Кіра.

— Корито, — пихкає Карелін і навіть ударяє невинне колесо ногою.

Дівчина бере його за руку і веде до краю шосе.

— Ходімо, зараз соціалізуватимемо тебе.

Ніхто гальмувати не поспішає, хоча очевидно, що автомобіль, що не працює, поруч з ними повинен зменшувати ефект від великої фігури Романа.

Нарешті! Суворий дачник зі знаком інвалідності на лобовому склі виявляє милість. Слава богу, у Кіри в кишені виявляються якісь купюри, і вона суне у зморшкуваті руки всю пачку. Його мафіозна святість явно засмучена, що дачники на ВАЗах не приймають пластикових карток.

До полігону вони бредуть ще п'ять хвилин. При висадці з авто переплутали, де саме той починається і прийняли за злітне полотно асфальт в'їзду, що полопався, в якийсь занедбаний дитячий табір.

Але знайти його нескладно. За першим поворотом проглядається припаркований вертоліт на рівнині.

Лопаті вже ганяють морозне повітря, коли пілот підводить їх до вертушки. Його напарник вислизає із салону, щоб потиснути Кареліну руку та кивнути Кірі.

Дівчина заходить усередину першою, і пілот зачиняє за Ромою двері.

Коли вони вирівнюються в повітрі, він показує екран свого телефону.

Повідомлення надіслано з номера Тимура:

Де моя сестра, шматок дерева? Будеш поліном, якщо вона сьогодні не повернеться».

Переглянувшись, вони сміються. Потім Кіра спостерігає, як Рома пише відповідь її братові. Вона тримає його за лікоть, а він погладжує її коліно, повертаючи телефон у кишеню.

А потім Карелін злегка нахиляється і відчиняє гелікоптерні двері навстіж: спочатку з його боку, а потім з її.

Студений вітер стикається із самим собою посередині салону і відразу заспокоюється. Пілот вирівнює вертушку, і Карелін знаком показує йому, що все за планом.