Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Підійшовши до машини, Тео замислено обернувся на будинок.

— Що? — запитав Мілан, зупинившись поруч.

— Треба сказати, що ми їдемо.

— Гадаєш?

— Вони хвилюватимуться, якщо ми не з’явимося найближчим часом.

— Добре, тільки не кажи, куди саме їдемо.

Тео розвернувся й пішов до будинку. Коли наблизився до ґанку, то на поріг вийшов Боб зі склянкою в руках.

— Мілан вже їде? — запитав, кивнувши в його бік.

— Ми вдвох їдемо, — відповів Тео, обернувшись і поглянувши на Мілана, який саме сів у машину.

— Куди? — Боб, примружившись, відпив зі склянки.

— Є справа.

— Гм... — він помовчав, свердлячи його очима. — По настрою бачу, що їдете не до дівок.

— Не до дівок.

— А куди?

— Не можу сказати, але це важливо.

— Гм... Ну, їдьте. Скажу Аяну й Марії, що ви кудись повіялися. От тільки дуже прошу, нічого ніде не підривайте. Хоча б цієї ночі дайте перепочити, бо ми люди не модифіковані, важко переносимо оці всі ваші екстремофільські розваги.

— Намагатимемося, — посміхнувся Тео і, махнувши рукою, розвернувся й пішов до машини.

Сівши в салон, Тео обернувся до Мілана.

— А ти можеш ненадовго стати невидимим для трекерів?

— Можу, а для чого?

— У доках стоїть моя капсула. В ній планшети тих, хто був у лабораторії на станції. Хочу туди заскочити, але щоб ніхто не відстежив.

— Не питання, — із заднього сидіння Мілан взяв оранжевий комбінезон, одягнув його верхню частину, штанини зав’язав на поясі, потім підняв машину над дорогою і плавно рушив вперед.

— А машина?

— Вона не відстежується.

— І ти літаєш на ній під носом у поліції?!..

— Досі ніхто не спиняв, а якщо таке раптом станеться, то зроблю здивовані очі. Чіп у ній є, просто битий, — засміявся Мілан.

— А як система реагує на оці ваші періодичні зникнення з радарів?

— Ніяк. Покриття неоднорідне, тому, доки чіп не просигналить про відсутність пульсу, можна пропадати хоч на тиждень.

— О... Я цього не знав.

— Тепер знаєш.

— Лялечка періодично ховається в тунелях під містом, коли її задовбує моніторинг. Але ж у неї нема пульсу, як система відстежує кіборгів?

— У них є насос, який прокачує церебральну рідину. Іноді чіп орієнтується на його роботу, але це у новіших поколінь. Іноді на батарею. Швидше за все, у Лялечки так і працює: є заряд — значить кіборг функціонує. Сподіваюся, що в неї так. Це найпростіший варіант.

— Ясно. На наступному перехресті праворуч і прямо майже до кінця, — Тео махнув рукою і, зітхнувши, важко відкинувся у кріслі.

— Нервуєшся?

— Є трохи.

— Через зустріч із Лялечкою чи ситуацію з Мартою?

— Не знаю. Але Лялечці фізично зараз нічого не загрожує, а Марті — так. Сподіваюся, що кровотеча зупиниться і її вдасться перевезти в безпечніше місце, але... лишається вірус. Це правда, що у твого діда померли дві дружини?

— Так, дві перші. Вірус агресивний, це правда, але не все так безнадійно, як каже мама, є спосіб полегшити Мартин стан, — хитро посміхнувся Мілан, дивлячись на дорогу.

— Щось мені не подобається твій вираз обличчя, — покосився на нього Тео.

— У тебе хороша інтуїція, бо спосіб підходить далеко не всім, — засміявся той.

— Але він є?

— Є. І завдяки йому моя бабуся пережила інкубаційний період досить легко.

— Кажи.

— Вагітність.

— Не зрозумів...

— Вагітність неінфікованої жінки від носія першого типу вірусу кардинально змінює ситуацію: її організм стає середовищем, у якому розвивається новий носій, а оскільки рости йому довго, то ресурси використовуються поступово і все проходить у доволі щадному режимі. Моя бабуся завагітніла майже одразу, і це врятувало їй життя.

— Ти це зараз серйозно? — Тео насторожено поглянув на Мілана.

— Абсолютно. Тому й сказав, що спосіб підходить не всім, але шанс, що Мартин організм сприйме вірус БЕЗ цього всього, теж є. Не панікуй.

Тео важко видихнув і потер шию.

— Відколи я розморозився, у мене постійно таке відчуття, що я живу в нічному жахітті... Постійно щось трапляється, і з кожним разом масштаб наростає, а я не знаю, як всьому цьому дати лад... Може, я таки сплю і все це мені сниться?

— Хотів би підтвердити твоє припущення... але ні, — засміявся Мілан. — Ти не спиш, і на спокій найближчим часом не розраховуй. Цей тиждень я не дам видихнути ні тобі, ні Лялечці. Зараз найголовніше не допустити переселення Річкового порту, а ситуацію з Мартою вирішиш потім, ще є час. Якщо вона тобі дорога, звісно.

— Марта мені подобається, але... не знаю, чи такий спосіб нам обом прийнятний. Дитина — це серйозний крок.

— Потім подумаєте про це разом, зараз забудь. Ми підлетіли до доків. Куди далі?

Пам’ять Тео не підвела: старий кодовий замок відкрився з першої спроби. Мілан освітив нутрощі доку взятим з машини ліхтарем. В центрі приміщення стояла завантажена антигравітаційна платформа, під стінами височіли гірки зі складених закритих металевих ящиків з запчастинами до дроїдів, а в дальньому куті біліла капсула з червоним знаком на дверцятах.

— Це вона? — здивувався Мілан, підійшовши й торкнувшись її поверхні.

— Так.

— Така велика і... металева, — замислено сказав він, постукавши.

— Щось не так?

— Зазвичай «Синтез» використовував карбонові капсули з аерогелевою ізоляцією. Саме тому військові все легко й палили, — Мілан обернувся до Тео, і той насуплено поглянув на нього.

— І що це значить?

— Не знаю, але... — він знову розвернувся до капсули, відчинив дверцята й поглянув на крісло, на якому лежали планшети, на датчики на внутрішній поверхні, які досі світилися, хоч вже й не так яскраво, на півкулю на коліщатках, яка знову спалахнула червоним цифровим написом. — Прикольна штука... Що це?

— Без поняття.