Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Хоча, початкова школа — не банк Ґуґенцольґерів, і ключовий Знак, скорше за все, стоїть стандартно — недалеко від дверей, в кімнаті охорони або біля стола чергового. Лише руку простягни!

Мені потрібна була мишка. Добути її вийшло легко, оскільки чари, що відлякують гризунів, легко пристосувати для того, щоби їх підманювати. Я відійшов трохи вбік від гамору і метушні (показавши кулака жандарму, який попхався слідом), знайшов дірку-душник в підвал сусіднього будинку, і через хвилину мав те, що треба. Непомітно придушити здобич було, взагалі, дрібничкою. Залишалося знайти щось, що було б носієм для дезінтегруючого закляття.

Не чекаючи на заперечення, я скрутив з мундира найближчого копа мідного ґудзика і заткнув його в пащу трупа, а потім спрямував крихітне тільце найпростіше реанімуюче закляття — функції руху і трохи відчуттів, керувати мишкою мені доведеться самому. Застукати на гарячому мене не могли — анімована тушка нічим не відрізнялася від справжньої тваринки, а магів серед спостерігачів не було.

Мертва миша без проблем пройшла крізь периметр і просочилася в щілину під вхідними дверями. Захист майже не заважав некромантичному плетінню — воно було надто тонким для нього, єдиними труднощами виявився лише дуже дивний (з точки зору людини) метод пересування. Труп з другого разу вибрався на стіл чергового, óчка ще не встигли підсохнути і без труду розгледіли випуклий диск Знаку. Один дотик — і лита мідь розсипалася на порошок — просто і ефективно.

Марево над дверями згасло.

— За мною!

Не розраховуючи на ґраційність копів, я погнав перед собою щит, який поглинав звуки. Мінус був у тому, що мені теж не було нічого чути, зате наша поява виявилася сюрпризом і для співаків. Я, не ловлячи ґав, шваркнув усіх, хто стояв вертикально, наперед підвішеним паралізуючим прокляттям — дітей, які сиділи на підлозі навіть не зачепило. Ось так і працює справжній бойовий маг! В смислі, швидко і без зайвих роздумів. Великий актовий зал моментально заполонили сердиті поліцейські. Я крутив головою в пошуках якоїсь магії, але, що би не планували вчинити негідники, часу їм не вистачило. Хоча, не факт.

— Діти, підіймаємося, шикуймося парами і — на вихід! Капрале, організуйте!

Поліцейські на мить відволіклися від арештантів і зайнялися дітьми. Це були, в основному, хлопчики років одинадцяти-дванадцяти, здається, хористи. Сподіваюся, вони не займалися тут розспівуванням, а я не паралізував у них на очах улюблену вчительку музики — у дітей буде нервовий стрес на все життя. Добре ще, білих серед них нема.

Поки дітей виводили на вулицю, я пройшовся залом і знайшов штук п’ять Знаків, застосування яких в даній конкретній ситуації не бачив (щось зі стихії вогню). Ну і фіг з ним, хай експерти розбираються! Чому за все управління повинен працювати один бідний студент? На вулиці виявилося, що на місце подій починають прибувати журналісти, а нікого з керівництва все ще нема. Пора звідси вшиватися, поки хтось зі свідків не ткнув у мене пальцем.

Але я вирішив трохи затриматися — подивитися на полонених і насолодитися своїм тріумфом. З будинку почали виводити заарештованих, вже трохи прочунялих після мого прокляття, накачаних блокатором по вуха і запакованих по першому класу. П’ятеро йшло спокійно і виглядали трохи здивованим, шоста — худюща дівуля з макіяжем під лісову діву — сипала такою лайкою, що досвідчені жандарми червоніли і відверталися. Тут вона помітила мене і блискавично вичислила причину свого головного болю (розумна дівчинка!).

— Щоб ти здох, проклятий виродку! Вам нас не здолати!!! Хай земля горить у вас під ногами! Хай щурі жруть ваших дітей! Щоб ви захлинулися в своєму смердючому посліді, а гівняна хвиля накрила вас з головою!!!

Я уявив собі Сатала в описаній позиції і мрійливо зітхнув.

Яке чудо! А скільки експресії. Що може бути більшою насолодою для вух чорного мага, ніж безсилі прокляття ворога? Поки я чудувався, коп пару разів стусонув дівицю кулаком під ребра.

— Обережніше, — покартав я його, вона, все-таки, біла.

Мої слова, здається, шокували обох, і далі вони посунули в дивній гармонії, без зойків і опору.

І що характерно — ніхто з керівництва біля школи так і не з’являвся. Стидовисько!

— Скажи, ти спеціально щось робиш, щоби попадати в такі ситуації? — допитувався в мене Сатал.

Я відчайдушно крутив головою, заперечуючи негідні звинувачення.

Низьке вечірнє сонце проникало крізь штори, а вітерець з розчиненого вікна ворушив матерію, дзеленькаючи кільцями кріплень. Всі зацікавлені особи сиділи в кабінеті старшого координатор і пили чай з запасів Кевінахарі (цікаво, звідки вона його бере в таких кількостях?). Капітан Бер виглядав виснаженим, емпатка — дуже задоволеною, а Фатун — так, ніби він тільки що поцупив свою чашку, і тепер насолоджується краденим. Сатал випив свій напій залпом і тепер крокував кабінетом, нагадуючи набурсаного крука. Напевне, у нього були свої способи боротися з напругою.

— А що вони збиралися робити? — поцікавився я. — Там же не було жодної дитини з Джерелом.

— Ритуал «вогняного очищення», — пробурмотів капітан, зиркнувши на Сатала хіба що не з ненавистю. Від славнозвісної незворушності Паровоза залишалися лише крихти.

— Я не міг зняти з очеплення цілу бригаду! — ощетинився координатор. — Вони би точно прорвалися. В результаті, жертв було би ще більше!

— Не час лаятися, — благодушно проспівала Кевінахарі, — давайте краще святкувати успіх.

Капітан уткнувся в горнятко, а я порадів, що не зміг знайти нікого з начальників удень. От вже вони би на мені злість зігнали! Але — до справи:

— А у мене наставник кудись втік, — ображено повідомив я.

— Знаю, — буркнув Сатал, — на нього готував замах той фрукт, якого ми сьогодні скрутили. Посвячений! — очі координатора гарячково блищали. — Взяли зі зброєю в руках, він чинив опір «нагляду». Молодий і — без «ключа» на серці. Йому-то я зможу розв’язати язика!

Угу. Наприклад, тим амулетом, який б’є нижче пояса.

— А як же моя практика? Будемо вважати, що я впорався?

Сатал моментально отямився:

— Що значить «впорався», якщо ти ще не приступав?

Тьху, який зануда!

— І коли же я зможу до неї приступити, сер? Часу не так багато.

— Ти же, ніби, вчишся ще два тижні.

Не думав, що він в курсі.

— Останній залік був сьогодні зранку, далі — лише консультації. А у мене робота вже готова, треба лише підписати, — обережно натякнув я.

Старший координатор усміхнено пирхнув:

— Залиш мені, я почитаю! А сам збирайся, в неділю поїдеш.

— Куди?

— Куди старі товариші пошлють, а поки — в столицю. Хотів швидше? Буде тобі швидше.

Ну, точно, беззаконня! Емпатка підбадьорливо посміхнулася, капітан співчутливо покосився, а Фатун вискалив зуби і підморгнув. Я мовчки перехилив у себе залишки