Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

«Вже у приймальні тримаючись за животи, вони з самого порогу перегородки різко скиглили — неможливо було відрізнити болісного скигління від дивовижно поганої російської мови. Від їхньої хвороби ліків не було… вони вмирали від туги за рідним краєм — від холоду, голоду й одноманітної снігової білизни. Їхні косо зіщулені очі, незвичні до північного пейзажу, без перестанку сльозилися і заростали жовтою смужкою гною на віях. У нечасті вихідні дні узбеки, туркмени і киргизи збиралися в один куток бараку, святково одяг нені у кольорові шовкові халати і візерунчасті тюбетейки. Ніколи не можна було відгадати, про що вони так жваво розмовляють — жестикулюючи, перекрикуючи одне одного і задумливо киваючи головами, — але вже напевно не про табір»[1089].

Не легшим було життя і для корейців, зазвичай радянських громадян корейського походження, чи для японців, що у приголомшливій кількості 600 тисяч осіб прибули в ГУЛАГ як військовополонені в кінці війни. Японці особливо потерпали від їжі, якої було не тільки мало, але яка здавалася їм дивною і фактично неїстівною. Через те вони промишляли збиранням і полюванням та їли те, що здавалося для їхніх табірних товаришів так само неїстівним: дикі трави, комах, жуків, змій і гриби, до яких не доторкалися навіть росіяни. Час від часу ці промисли закінчувалися погано: існують документи, які свідчать про загибель японських в’язнів внаслідок споживання отруйних трав і диких рослин[1090]. Про те, якими ізольованими почувалися в таборах японці, можна судити зі спогадів одного в’язня-росіянина, котрий одного разу знайшов у табірній бібліотеці брошуру — промову більшовика Жданова — японською мовою. Він приніс її знайомому військовополоненому японцеві: «Вперше я бачив його по-справжньому щасливим. Пізніше він мені розповідав, що читав її кожного дня — просто тому, що вона була рідною мовою»[1091].

Представники інших далекосхідних національностей адаптувалися швидше. У багатьох спогадах розповідається про міцні організації китайців — деякі з них були «радянськими» етнічними китайцями, що народилися в СРСР, деякі працювали тут легально у 1920-ті роки, а ще інші були нещасними, які з якихось причин перетинали довгий радянсько-китайський кордон. Один в’язень згадує, що знайомий китаєць розповідав йому, що він разом з багатьма іншими переплив річку Амур, приваблений тим, що бачив на тому березі: "Зелені й золоті дерева… такий чудовий степ! Та всі з нашого району, хто перепливав річку, ніколи не поверталися назад. Ми думали, що це через те, що там дуже гарне життя, то й ми вирішили пливти. Як тільки ми вийшли на берег, нас арештували і засудили за статтею 58, частина шоста, шпигунство. Десять років"»[1092].

Дмитро Панін, один з табірних друзів Солженіцина, згадує, що китайці «спілкувалися тільки між собою. У відповідь на будь-яке наше запитання вони робили вигляд, що не розуміють»[1093]. Карло Штайнер згадує, що вони з великою майстерністю влаштовували одне одного на роботу: «По всій Європі китайці славляться як жонглери, але у таборах вони працювали у пральні. Я не пам’ятаю, щоб у пральнях працював хтось ще, крім китайців, в усіх таборах, через які я пройшов»[1094].

Набагато потужнішими за всі інші етнічні групи в таборах були групи прибалтів та західних українців, яких масово відправляли до таборів під час і після війни (див. розділ 20). Не такими численними, проте теж впливовими були поляки, особливо польські партизани-антикомуністи, які з’явилися в таборах наприкінці 1940-х років, а також чеченці, яких Солженіцин описує як «єдину націю, що зовсім не піддалася психології покірності — не одинаки, не бунтарі, а вся нація повністю», і як таких, що виділялися за рядом ознак серед інших кавказців[1095]. Сила цих етнічних груп полягала у їхній великій чисельності і в їх яскраво вираженій опозиційності щодо Радянського Союзу, вторгнення якого на свої землі вони вважали незаконним. Поляки, прибалта та українці після війни також мали військовий і партизанський досвід, і в деяких випадках їхні партизанські організації збереглися і в таборах. Відразу після війни УПА — Українська Повстанська Армія — одна з кількох груп, що боролися в той час за контроль над Україною, звернулася із закликом до всіх українців, яких було відправлено на заслання або до таборів: «До Вас, Брати наші й Сестри, до Вас, Українці на чужині, яких жорстока війна або криваві злочини окупантів насильно вирвали з Рідних Земель та кинули на скитальщину в далеких чужинських краях, до Вас, яким не пощастило жити й діяти в рідних містах і селах наших, до Вас усіх, Друзі наші, звертаємось ми, Українська Головна Визвольна Рада і Українська Повстанська Армія… ми шлемо Вам гарячий привіт усього Українського Народу, що під ярмом кривавого окупанта страждає, але не гнеться, що сотки разів призначений ворогами на знищення — живе і бореться!»

У таборах колишні партизани свідомо допомагали одне одному і стежили за новоприбулими. Поляк Адам Галінський, який воював у лавах антирадянської Армії Крайової і під час, і після війни, пише: «Особливо ми турбувалися про молодь Армії Крайової і підтримували бойовий дух, найвищий у тій атмосфері розкладу, який панував серед різних національних груп воркутинських в’язнів»[1096].

У подальші роки, коли вони набули більшого впливу в управлінні таборів, поляки, прибалта і українці — так само, як грузини, вірмени і чеченці, — також формували національні бригади й організовували відзначення національних свят. Часом ці потужні групи співпрацювали. Польський письменник Александр Ват пише, що українці і поляки, які під час війни були запеклими ворогами, партизанські з’єднання яких воювали між собою за кожний сантиметр Західної України, ставилися одні до одних у радянських тюрмах «стримано, але з неймовірною довірою. "Ми вороги, але не тут"»[1097].

В інших випадках ці групи суперничали як між собою, так і з росіянами. Людмила Хачатрян, арештована за те, що закохалася в югославського солдата, згадує, що українці в її таборі відмовлялися працювати з росіянами[1098]. Національні групи опору, пише ще один автор, «характеризуються, з одного боку, ворожістю до режиму. А з іншого, ворожістю до росіян». Едвард Бука згадує ворожість більш загальну — «для в’язня було незвичайним надавати будь-яку допомогу комусь, хто належав до іншої національності»[1099], — хоча Павло Негретов, який був