Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Перестати тебе любити - все одно що спробувати розвернути планету

і змусити її крутитися в інший бік.

© Кирило Бойко

- Рідна... - усе, що я здатен видихнути, коли Варя обіймає і тягне до себе. Підставляюся, щоб гладила, як раніше, потилицю й шию. Шалене калатання розбиває тіло. Не можу зрозуміти - відхідняк ловлю чи новий прихід. Просто дико трясе. - Рідна...

- Я кохаю тебе, Кириле... - виривається в неї впевнено і, безумовно, навмисне. Різко вдихаю перезаряджене повітря. Як комета, тим самим небом розсікаю - згораючи на ходу. Уже не на кайфі, а через усе, що сказала. І продовжує ж говорити. - Я люблю тебе, Кириле, - шепоче на повторі. Я тебе кохаю, - акцентує твердіше й запекліше, наче всього попереднього недостатньо, щоб повністю розпороти мені груди. - А ти? Скажи, Кір... Я ж відчуваю, що і ти теж...

Тремтить, але не припиняє обіймати. Цілує скрізь, куди доведеться. Прилітає і в шию, і у вухо, і в щоку, і в підборіддя... Я сам літаю. Знаю, що падати буде ще болючіше, але зупинити все це не можу.

Натужно переводжу подих і піднімаю голову, щоб знайти її очі. Зовсім слабо, але бачу. Набираю повні легені повітря, щоб видати те, що тримати просто не в силах.

- Намагався не любити. Поставити на паузу. Увімкнути заморозку. Гальмувати хоч якось... Не виходить, Центуріоне. Перестати тебе любити - все одно що спробувати розвернути планету і змусити її крутитися в інший бік. Нереально, блядь, що б мене, на хрін, не тримало, - видихаю повалено. - Ти - центр, Центуріоне. Навколо тебе обертаюся, як із собою не воюю.

- Навіщо ж воюєш, Кір? Чому не за нас? Ти просив не плакати, я не плакала! Я трималася. Тримаюся! Але... - знову цілує. Просто притискається губами до підборіддя, а в мене зриває дах. - Ти маєш розповісти мені, що відбувається... Через що все? Що ти робиш? Ти... Ти... Через те, що без машини, без квартири... Думаєш, мені все це потрібно? Думаєш? Я з тобою де завгодно готова... Мені потрібен тільки ти! Без тачки, без хати, без шмоток! Ну, це ж просто смішно! - а сама зривається ледь не на плач. - Кір... Бойка мій...

Знову тягну кубометри кисню в груди. Тільки щоб притримати все, що розхитало, обережно поцілувати її пересохлими губами і тихо сказати:

- Одягнися, поки не замерзла. Закінчимо на передніх сидіннях. Я обігрів увімкну.

Відстороняюся і, так і залишившись стояти на колінах, випрямляюся. Підбираю портки. Насилу заправляю в труси, а слідом і в штани, член, що знову встав і ниє.

Варя сідає. Кілька секунд за мною спостерігає.

- Я не хочу обігрів, - випалює вперто. - І на передні сидіння не хочу... Хочу поруч. Близько.

Ближче, блядь, просто нікуди.

Затягнувши ремінь, сам шукаю її одяг. Він виявляється розкиданим по всьому салону.

- Ой... Блін...

Насторожує цей писк. Зосереджую знову всю увагу на Любомировій.

- Що сталося?

- З мене витікає... Дай що-небудь витертися...

Стискаючи зуби, намагаюся не згадувати, як саме це виглядає. Але пам'ять, звісно ж, наперекір моїм бажанням підкидає. У повітрі стоїть чистий концентрат сексу - найохуєнніша суміш її і мого запаху, а я стурбована, правильно Варя сказала - їблива скотина. Насилу тримаюся, щоб знову на неї не накинутися. Похіть кульовою блискавкою довбає. Прострілює по самі яйця.

- Візьми, - нібито спокійно вимовляю я.

- Це ж мої труси!

- Іншого нічого немає.

- Зовсім нічого? Мені що, потім без трусів назад іти?

- У штанях же! Он, у тебе ще колготки є.

- Бойка!

- Вибач, я не готувався.

- Усе ти готувався! Тільки цей момент не продумав.

- Може, й так. Вибач, кажу, - уже грубіше. Майже вимагаю, за звичкою. Але ж і вона підвищує тон і єхидність. - Одягайся.

Хоч і темно, про всяк випадок, поки вона підтирається і копошиться, погляд відводжу. Нагадую собі про людяність, адекватність і злоїбучий час. Давно пора повернути Варю в гуртожиток. Нас хоч і не вистежити, довга відсутність виглядає підозріло.

- Усе. Я готова, - вимовляє через кілька хвилин. - Говори.

Виявивши її притиснутою до спинки сидіння - прямою, наче струна, обтяжливо видихаю й улаштовуюсь поруч. Розставивши ноги, зчіплюю в замок руки й опускаю між ними.

- Нам не можна зараз маячити. У принципі бути разом не можна. Батько... - зламавшись, вирішую видати хоч частину правди. Пояснити свою поведінку так, щоб їй не було боляче. - Батько проти. Сказав, що наші стосунки - їбуча ганьба, - випльовую і закипаю. Давав собі слово не виробляти в бік цього покидька жодних емоцій, але як-не-як довбає. - Пригрозив посадити мене, якщо будемо разом зараз. Зібрав усі мої косяки за рік. Увесь нелегал у мережі, який я провертав на замовлення, коли пішов із дому. Загалом, там і справді на "десятку" затягне, - вимовляю з важким тремтячим видихом. Всередині й зовні горю від протесту. Сам свої слова відчуваю, як саму кінчену брехню. Але нехай краще так... Нехай краще вважає мене сикуном і сопляком. Справжню причину озвучити не можу. Упевнений, що зачепить вона не тільки мене, а й Варю. Усе життя комплексує. Божевілля і хоробрість, блядь... - Тож я не тільки бомжара, майже під слідством.