Книги Українською Мовою » 💛 Романтична еротика » Хочу тебе кохати, Олена Тодорова 📚 - Українською

Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

469
0
14.10.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хочу тебе кохати" автора Олена Тодорова. Жанр книги: 💛 Романтична еротика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 151
Перейти на сторінку:

Мовчить довго. Ошелешена. Ще б пак! Але мені ніби як несподівано легше стає. Не за себе, звісно. Виражене боягузтво - це не про мене. Розкручене его збиває центр і тягне в чергові чигирі. Однак я намагаюся давити все це і навішувати собі, що вже по хрін. Головне, що за Любомирову спокійніше - тепер вона точно розуміє, що причина не в ній.

- Можна я поговорю з ним?..

Різко повертаю до неї голову.

- Не можна, - зупиняю жорстко, щоб зрозуміла всю серйозність. - Не для того розповів. Чуєш? Татусь ставив умову, щоб ти за бортом залишалася.

- Навіщо?

- Він перед іншими - будь-ким - завжди хоче виглядати чистеньким. Залежний від громадської думки. Думаєш, він із твоєю матір'ю, як сльоза? Чергова ролевуха!

- Але як же... - розгублено шепоче Варя. - У них же скоро дитина з'явиться... І як... Як це далі... М-м-м... - мотаючи головою, якісь емоції стримує.

Обіймаю вже несвідомо. Вона лине, я притискаю до себе.

- Значить, кохаєш так само? - видихає мені в груди, обпалюючи частим диханням.

- Блядь, за місяць голодухи навіть вище. Хулі, на півдорозі від Урана до Нептуна.

- Боже, Бойка, лексикон, - лає, але без особливої злості.

- Соррян... Вибач... Я на нервах.

- Значить... Значить, тому все так... Блок, таємниця, машина, конкретний вихід, телефон... Він що, за тобою прямо стежить?

- Угу, - підтверджую. І поспішаю закрити ненависну тему: - Час повертатися. І так багато часу, судячи з усього. Так довго не планував. Так довго не можна.

- А завтра ти приїдеш? Так само...

- Ні. Не можна. Занадто ризиковано.

- Ясно... А-а... Іноді? Так?

- Важко, - ледь вистачає сил видихнути.

Але Варя не відстає.

- Що важко?

- Без тебе... І з тобою... Як пояснити? Ось зараз ти сама що відчуваєш? Вириває душу? Вириває ж! Готова це щоразу проживати? Я - ні. Не знаю... Важко так, що здохнути хочеться.

- Ну і... - видихає сердито. Чи то злиться, чи то ображається - я вже не здатен розуміти. - Ну й добре! Якщо тобі так сильно важко... Пішов ти! Слабак!

Видаю здавлений смішок. Насправді це все, що завгодно, але не веселощі. Просто стиснене вібруюче повітря, яке покидає моє роздерте нутро.

- Випусти мене, - штовхається до дверей.

- Як сюди потрапила, пам'ятаєш? - включаю у відповідь козла. - Назад тільки так, - вказую напрямок між сидінь. - Ганятися за тобою лісом полювання нуль.

- Та ти... - скрипить зубами.

Ривком у прохід кидається. Я ще візьми й ляпни:

- Не забудь свою любов, - досить ввічливо труси їй подаю.

Тупий гумор, знаю. Справляюся, як можу.

Любомирова ж хапає ці нещасні обкінчені труси і лупить мене ними по морді. Зчіплюючи зуби до скреготу, мовчки терплю. Хоча кров моментально закипає.

- Не переживай, не забуду! Все заберу!

- От і чудово! - відповідаю вже її дупі. Вона в дорозі. - Просто шикарно, блядь.

Самому доводиться попихтіти, щоб повернутися у водійське крісло. Шкода, скажена вивертка псина в мені вмикається не за командою. Встигаю навіть здивуватися, як у принципі проліз. Поки завершую маневр, рази три головою то тут, то там влітаю і незліченну кількість - кінцівками. Сиплю матюками, звісно. Варя тільки знущально хмикає.

До гуртожитку їдемо мовчки. Бо привантажує те саме відчуття втрати. Так скручує, що дихати важко. Благо вискакує з машини Любомирова жваво. Ледве знімаю блокування, навіть не глянувши, смикає двері й вилітає.

Нутро покидає гучний, важкий видих, ніби останній. Наосліп знаходжу кнопку й опускаю скло, щоб витравити ту саму любов із салону і впустити морозне повітря. Але й відкритий вітер не рятує. Впускаю голову на кермо.

Пари секунд не минає, як чую квапливі кроки. Насилу випрямляючись, бачу біля відчиненого вікна Варю.

- Що ще, блядь? Навіщо повернулася? - засуваю вкрай грубо. Не очікував. Застала зненацька. Не готовий я до нового кола пекла. - Ти ще не зрозуміла, що я мудак? Іди! - але злість швидко закінчується. Кляті емоції спалахнули й згасли. Під кінець сил зовсім іншим тоном прошу: - Блядь, Варя... Просто йди.

- Я тільки хотіла... - тихо, майже пошепки вимовляє вона. - Хотіла сказати... Я буду чекати, Бойка.

У мене все смикається - всі м'язи на обличчі, кадик, грудна клітка, повний набір внутрішніх органів разом із нутрощами. Нерухомими залишаються тільки долоні, ними я намертво стискаю рульове колесо.

Киваю, даючи знати, що почув. Бо вербально дати знак, що почув і зрозумів, виходить не одразу.

- Я зателефоную, щойно вийде.

Тоді Варя вже киває. Рази три точно. Підтискаючи губи, закушує їх зсередини. А потім розвертається і стрімко віддаляється. Дивлюся вслід, поки не заходить у корпус.

1 ... 106 107 108 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хочу тебе кохати, Олена Тодорова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"