Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Міс Віллела аж підскочила на стільчику біля піаніно і якось дивно глянула на мене.

— Так, — каже вона, — це справді смачно. А як, ви казали, називається та вулиця в Сент-Луїсі, містере Одоме, де ви загубили капелюха?

— Проспект Млинців, — кажу я, підморгнувши, аби показати, що знаю про родинний рецепт і на манівці мене не заведеш. — Ну, сміливіше, міс Віллела, — кажу, — розкажіть, як ви їх робите. Млинці так і крутяться мені в голові, мов фургонні колеса. Починайте... фунт борошна, вісім дюжин яєць і так далі. Що там іще в списку складників?

— Пробачте, будь ласка, я на хвилиночку, — каже міс Віллела і, косо глянувши на мене, сповзає зі стільчика. Потім швидко вибігає в другу кімнату, а звідти негайно виходить дядечко Емслі в жилетці і з пляшечкою води. Він повертається боком, щоб узяти зі столу склянку, і я бачу в кишені його штанів револьвер сорок п’ятого калібру.

“От тобі й маєш! — думаю я. — Ця сімейка так цінує свої кулінарні рецепти, що готова захищати їх вогнепальною зброєю. Інші люди не зайшли б так далеко навіть у разі спадкової родинної ворожнечі”.

— Випий, — каже дядечко Емслі, даючи мені склянку води. — Ти сьогодні надто багато їздив, Джаде, і перехвилювався. Спробуй думати про щось інше.

— А ти знаєш, як пекти млинці, дядечку Емслі? — питаю.

— Ну, я не так обізнаний з їхньою анатомією, як дехто, — каже дядечко Емслі, — але, здається, треба взяти піввідра сироватки, трохи масла, соди та кукурудзяного борошна і змішати все це, як звичайно, з яйцями й сколотинами. А що, Джаде, чи не збирається старий Вілл знову гнати худобу в Канзас-Сіті цієї весни?

Це була вся млинцева специфікація, яку мені пощастило дістати того вечора. Тож не дивно, що й Джексон Птиця нічого не добився в цьому ділі. Тому я облишив цю тему й трохи побалакав з дядечком Емслі про бичків та циклони. Потім увійшла міс Віллела, сказала “на добраніч”, і я поскакав до себе на ранчо.

Приблизно за тиждень після цього я зустрів Джексона Птицю, коли він повертався з Пімієнти, а я їхав туди. Ми зупинилися на дорозі й перекинулися кількома дріб’язковими фразами.

— Ну як, дістали список секретів ваших плескачів? — спитав я його.

— На жаль, ні, — каже Джексон. — І мені, мабуть, ніколи в цьому не пощастить. А ви пробували?

— Пробував, — кажу, — тільки це все одно, що викопати лугового собаку з його нори шкаралупою земляного горіха. Цей млинцевий рецепт, певно, вважається талісманом — так вони за нього тримаються.

— Я майже ладен облишити це діло, — каже Джексон так сумно, що я аж пожалів його, — але мені страшенно кортить дізнатись, як робити ці млинці, щоб їсти їх на своєму самотньому ранчо. Я ночами не сплю, все думаю, які вони смачні.

— Ну то не відступайтеся, — кажу йому, — і я теж старатимусь. Зрештою хтось із нас неодмінно накине їм на роги зашморга. Ну, бувайте, Джексі.

Розумієш, на той час ми були з ним у наймирніших стосунках. Коли я впевнився, що він не ганяється за міс Віллелою, то почав дивитися на це руде ледащо більш терпимо. Щоб задовольнити потреби його апетиту, я все намагався виманити у міс Віллели той рецепт. Але щоразу, коли я вимовляв слово “млинці”, в очах у неї з’являлися якась відчуженість та неспокій, і вона старалася перемінити тему. Якщо ж я наполягав, то вона вислизала з кімнати й присилала дядечка Емслі з пляшечкою води й кишеньковою гарматою.

Одного дня я прискакав до крамнички з чималеньким букетом голубої вербени — я нарізав її у череді диких квітів на луках Отруєного Собаки. Дядечко Емслі глянув на букет, заплющивши одне око, та й питає:

— Чув новину?

— Мо’, худоба подорожчала?

— Віллела і Джексон Птиця повінчалися вчора в Палестині, — каже він. — Сьогодні вранці одержав від них листа.

Я впустив квіти в бочку з сухарями й почекав, поки ця новина пройде крізь мої вуха, потім далі до лівої верхньої кишені сорочки і нарешті увійде в ноги.

— Чи не міг би ти, дядечку Емслі, повторити це ще раз? — кажу йому. — Мабуть, у мене щось негаразд із слухом і ти сказав тільки, що першокласні телята йдуть по чотири долари вісімдесят, центів за голову або щось таке інше.

— Повінчалися вчора, — каже дядечко Емслі, — й поїхали в шлюбну подорож до Вако й Ніагарського водопаду. Хіба ти ніколи нічого не помічав? Джексон Птиця упадав коло Віллели від того самого дня, як їздив з нею кататися.

— Чого ж тоді він плів мені всякі дурниці про млинці? — вигукнув я. — Поясни мені!

Коли я сказав “млинці”, дядечко Емслі зробив такий рух, наче ухилявся від удару, і ступив крок назад.

— Хтось мене здорово пошив у дурні з тими млинцями, — кажу, — і я це з’ясую. Здається, ти все знаєш. Ану, признавайся, — кажу, — або зараз я зроблю з тебе тісто.

Я перескочив через прилавок і кинувся до дядечка Емслі. Він спробував схопити свою гармату, але вона лежала в шухляді, і він на два дюйми не дотягнувся до неї. Я вчепився йому в барки і штовхнув у куток.

— Розказуй про млинці, — кажу, — бо зараз сам перетворишся на млинець. Міс Віллела пече їх чи ні?

— За все своє життя жодного не спекла, я її млинців і в очі не бачив, — втішає мене дядечко Емслі. — Та заспокойся, Джаде, заспокойся. Ти розхвилювався, і рана в голові затуманює твій розум. Постарайся не думати про млинці.

— Дядечку Емслі, — кажу я, — у мене ніякої рани в голові немає, хіба що мої природні розумові здібності підупали. Джексон Птиця сказав, ніби він їздить до міс Віллели, щоб узнати її спосіб приготування млинців, і попросив мене допомогти йому добути список усього того, з чого вони складаються. Я погодився, а наслідки ти бачиш сам. Виходить, оте руде ледащо зовсім забило мені памороки. Чи як?

— Відпусти мою