Читати книгу - "Світло в серпні"

що Крістмас стрибнув на задні сходи й ускочив у дім. «Ага, — сказав Ґрімм. — Це ж оселя пастора. Оселя Гайтавера». Не сповільнившись, він обминув дім і побіг до вулиці. Машина, яка обігнала його й загубила, тепер повернулася й була там, де їй належало бути, там, де побажав Гравець. Без жодної Ґріммової команди вона спинилася, з неї вийшло троє. Не сказавши ні слова, Персі обернувся й кинувся через подвір’я до будиночка, де жив самотою зганьблений священик, і ці троє увірвались услід у передпокій і зупинилися, принісши з собою в затхлий келійний присмерк дещицю сонячного сяйва, жорстокого, літнього, покинутого на просторі.

Ця безсоромна жорстокість променіла, пройнявши їх. Осяяні нею, немовби з-під німбів жаріли їхні лиця, коли ці люди нахилилися над Гайтавером, обличчям якого текла кров, і звели його на ноги в передпокої, де перед тим священика звалив ударом на підлогу Крістмас, вбігши в житло, звівши озброєні сковані руки, повні сліпучого сяйва, як блискавиці у мстивого розлюченого бога, що вершить суд. Непрохані гості підтримували господаря попід пахви.

— У котрій кімнаті? — спитав Ґрімм, трусячи його. — В котрій він кімнаті, старий?

— Панове! — сказав Гайтавер. І гукнув: — Люди! Люди!

— У котрій він кімнаті, старигане?! — гаркнув Ґрімм.

Переслідувачі підтримували пастора. У темному передпокої, після осоння він, із лисою головою, з великим блідим обличчям, залитим кров’ю, теж був жахливий.

— Люди! — гукнув він. — Вислухайте мене. Він був тут цієї ночі. Був зі мною в ніч убивства. Богові присягаюся…

— Ісусе Христе! — крикнув Ґрімм чистим гнівним голосом, як у молодого проповідника. — Невже ж усі попи та старі діви в Джефферсоні позаголювали задки перед отим жовтопузим курвим сином? — І, відштовхнувши старого, метнувся далі.

Здавалося, він тільки й чекав, коли його скерує Гравець, бо з тою ж непомильною певністю відразу побіг на кухню, до дверей, вистреливши мало не раніше, ніж побачив перекинутий на бік стіл, за яким у кутку скулився втікач, і на ребрі стільниці — сяючі, блискучі руки. Ґрімм випустив у стіл усі кулі з магазина, і згодом хтось показав, що ці п’ять пробоїв можна накрити складеним носовичком.

Але Гравець ще не закінчив свого. Підійшовши до кухонних дверей, інші побачили, що стіл відсунуто набік, а Ґрімм схилився над тілом. Наблизившись, щоб подивитись, у чому річ, зауважили, що жертва ще жива, а коли побачили, що робить їхній верховода, один із них придушено зойкнув, заточився на стіну й почав блювати. Тоді й Ґрімм відскочив назад і жбурнув через плече закривавлений м’ясницький ніж.

— Тепер ти навіть у пеклі не чіплятимешся до білих жінок, — сказав він.

Та чоловік на підлозі й не поворухнувся. Лежав, у розплющених очах не було нічого, крім ознаки притомності, і тільки на вустах залягла якась тінь. Довго дивився на цих людей мирними, бездонними й нестерпними очима. Тоді його обличчя й тіло ніби осіли, розвалилися зсередини, а з розпанаханих на стегнах і в паху штанів хлинула на волю, як полегке зітхання, чорна кров. Вивільнилася з блідого тіла, як сніп іскор із ракети в небі. У цьому чорному вибухові людина злетіла, щоб вічно ширяти в їхній пам’яті. Хоч у яких мирних долинах, хоч край яких тихих та обнадійливих струмків старості, хоч у яких дзеркальних лицях дітей бачитимуть вони давнє лихо й нову надію, та їм не забути цього обличчя. Зостанеться з ними, задумливе, спокійне, незворушне, непідвладне старінню, не дуже грізне, але само з себе ясне, само з себе тріумфальне. І знову з міста, трохи приглушене стінами будинку, долинуло виття сирени, здійнялось у неймовірному крещендо і щезло за межею слуху.

Розділ 20

Уже згасає останнє мідне світло присмерку, вже спорожніла й приготувалася до сну вулиця за низенькими кленами та вивіскою, обрамлена, немов сцена, вікнами кабінету.

Гайтавер пам’ятає, як замолоду, коли він після семінарії приїхав до Джефферсона, це присмеркове світло видавалося майже чутним, неначе дедалі тихший жовтий відголосок труб, що перероджується в тишу й чекання, звідки невдовзі вони постануть. Ще не змовкали труби, а йому вже здавалося, що в повітрі зароджується грім, не гучніший від шепоту чи поголоски.

Нікому про це він не казав. Навіть їй. Навіть у той час, коли ночами вони кохалися, коли ще не прийшли сором і відчуження, коли вона знала, а згодом — у відчуженні, каятті, до яких долучився розпач — ще не встигла забути, навіщо він сидить біля цього вікна й чекає ночі, нічної миті. Навіть їй, жінці. Цій жінці. Жінці (а не семінарії, як він колись вірив) — пасивній і безособовій, яку створив Бог, аби брати й берегти сім’я не тільки чоловікового тіла, але і його духу для Істини або чогось настільки близького до Істини, наскільки він насмілиться підійти.

У сім’ї він був одинак. Коли народився, батькові стукнуло п’ятдесят, а мати вже двадцять років важко хворіла. З часом він дійшов висновку, що до цієї хвороби довели харчі, які мама мусила споживати в останній рік Громадянської війни. Мабуть, у тому й була причина. Його батько не мав рабів, хоча доводився сином чоловікові, який свого часу був рабовласником. Сам теж міг стати таким. Однак, хоч народився, виріс і жив у такий вік і в такій країні, де мати рабів було дешевше, ніж не мати, він не хотів ні їсти того, що виростили й зварили чорні невільники, ані спати на ліжку, яке вони постелили. Тому у війну, коли його не було вдома, жінка мала такий городець, який подужала обробляти сама чи з нечастою допомогою сусідів. Приймати цю допомогу чоловік не дозволяв із тої причини, що не вдасться належно віддячитися.

— Бог подасть, — казав він.

— Що подасть? Кульбабки та лопуцьки?

— Тоді дасть шлунок, щоб це перетравити.

Він був проповідник. Щонеділі рано-вранці виїжджав із дому, й тільки за рік його батькові (це було ще перед одруженням сина), що мав добру славу в єпископальній громаді, хоча, скільки син себе пам’ятає, жодного разу не ходив до церкви, стало відомо, куди той учащає. З’ясувалося, що син, якому тільки-но минув двадцять один рік, щонеділі їздить за шістнадцять миль служити в маленькій закутковій пресвітеріанській каплиці. Батько посміявся. Син слухав той сміх так, ніби то був крик чи лайка: холодно, шанобливо, відчужено й мовчки. А наступної неділі, як завжди, подався до своєї пастви.

Коли почалася війна, син не був серед перших, що пішли на неї. Не був він і серед останніх. Пробув у війську чотири роки, з мушкета не стріляв