Читати книгу - "Армагед-дом"

Заборонений прийом. Досі вона ніколи не намагалась натиснути на нього, апелюючи до власного здоров’я. Гнилий прийом: «Якщо ти не послухаєшся, зі мною станеться інсульт…»

— Мамо, та я ж і сам зможу… Нащо мені якийсь «домовлений час», якщо…

Кімната прокрутилась у Лідки перед очима. Як у дурнуватому парковому атракціоні «Сюрприз». Куточок столу сильно вдарив по обличчю, але болю вона не відчула. Взагалі нічого; наступної миті в ніс ринув огидний запах нашатирю, і, щоб не задихнутись, Лідка прийшла до тями.

Чудово.

Низький диван у вітальні. Кремезний чоловік у білому халаті, молода жінка зі шприцем напереваги. Бліде видовжене Андрієве обличчя:

— Матусю… Якби я знав, що це так важливо…

Лідка скривилась. Укол був болючим, пекучим; власник білого халата щось писав у своєму блокноті, про щось питав Лідку, пропонував звернутися до районної поліклініки, бо в Лідчиному віці з тиском не жартують, і ще щось казав, Лідка бачила, що він стомлений і засмучений, але засмучує його зовсім не Лідчине здоров’я. Може, він посварився з дружиною. Ночував у друга і вранці не голився…

«Швидка» поїхала. Андрій мовчки сів на край дивана, і так, без слів, минуло хвилин двадцять.

Не стрималась, думала Лідка з відразою. Розпустила себе. Соромно. І шкода Андрійка.

— Мамо… Гаразд, я відпрошусь із консультації. Ходім.

* * *

Усе пройшло як по маслу. Андрій тримався як мовчазний, не надто допитливий, не надто тямущий хлопчик; Лідку це влаштовувало. Вона до останньої миті боялась несподіванок.

Андрія занесли до «домовленого списку» категорії «бе». Номер п’ятнадцять тисяч сто дванадцять; Лідка встигла здивуватись, як виріс міський список, адже власний її номер був дві тисячі дев’ять.

На «домовлений час» піде години півтори, думала вона, мимоволі щулячись. Багато, дуже багато. Кого ж вони туди напхали? Як завжди, родичів, дітей, онуків?

Тим більше, вирішила вона вже запекло, якщо всі просувають до списку своїх родичів — чому вона, професор Сотова, не має на це права? Чи багато часу забере позачергова евакуація одного Андрія?

Формальності завершились. Андрієві вручили бирку; він лишився зовсім незворушним. Стримано подякував, ніби мова йшла про почесну грамоту від якого-небудь товариства шанувальників кактусів…

Ланцюжок із биркою втонув під коміром сорочки. І Лідчина душа втонула десь у животі, і те, що відчувала професор Сотова, лише з великим перебільшенням можна було назвати щастям.

Не вірю, думала Лідка, спускаючись широченними сходами.

Не вірю, думала вона, з прохолодного приміщення виходячи на залите сонцем подвір’я.

Не вірю, не вірю…

Паморочилось у голові.

— Мамо, ти знову погано почуваєшся?

— Навпаки, я дуже рада…

Андрій знизав плечима. Знайшла, мовляв, причину радіти.

— Тебе провести на роботу?

— Що ти, Андрієчку, я зовсім здорова. Я сама дістанусь.

— Тоді я побіг готуватись?

— Ти б погуляв, — сказала Лідка, піднімаючи обличчя до сонця. — Подивись, яка погода…

— Добре, — погодився він із підозрілою покірністю. — Погуляю.

Вона стояла, притулившись до запиленого стовбура липи, і дивилась, як він іде. Як рухаються лопатки під тонкою літньою сорочкою.

* * *

«Сидить, отже, Господь наш на високій горі, по праву руч від нього світлий радник, а по ліву — темний… І двадцять років Темний нашіптує Господу на ліве вухо: поглянь, Отче, на двоногих тварей, що розмножились на Твоїй тверді. Вони зневажають Тебе й не виконують Твоїх заповідей. Вони не здатні любити — себе люблять і приплід свій, а більше нікого. Вони розпусні, низькі душею, вони нещасні; зітри їх з лиця землі!

І двадцять років слухає його Господь, і нарешті кінчається його терпіння. І посилає він на землю вогонь, смертоносний сморід і морських чудовиськ.

І тоді розмикає вуста світлий радник. Помилуй їх, Господи, каже Світлий. Подивись, які вони налякані, як дивляться на Тебе й благають про милосердя; послухай, вони клянуться шанувати Тебе й відкрити своє серце для любові!

І Господь не витримує знову, серце його зм’якшується, і він посилає нам Ворота, щоб ми увійшли в них і вбереглись від напастей.

Але тепер серце його не зм’якшиться.

Відступив від нього світлий радник, зневірився й занепав духом, тисячу років дивлячись у порожні й потворні душі. Та хіба ви люди, сказав Світлий, сотні разів я благав за вас Господа… а тепер не благатиму, бо ніщо не йде вам на пожиток. То гиньте ж у сірчаних казанах, у вогняних проваллях, у морі й у полум’ї!

І сидить Господь на горі, і біля лівого Його вуха примостився темний радник, а біля правого нема нікого. Нема кому заступитись. Кажу вам, браття, готуйтеся до смерті, не буде вам Воріт!»

(Журнал «Екстрасенс», рубрика «Слово контактера». 4 червня 21-го року)

* * *

Настання нового, двадцять першого, року відзначили бурхливо й нервово. Ніби перейдено було незриму межу — знову, як у позаминулому циклі, з’явилися нізвідки юрми похмурих пророків. Пророкували страшний, останній на землі апокаліпсис, пророкували кінець світу й загибель цивілізації. Церкви, звичайно, напівпорожні в цю пору року, тепер ломились від парафіян. Щодня виникали нові забобони, нікого на вулиці вже не дивували натовпи молодих людей у нечистих білих хламидах, що недавно були лляними простирадлами. Самозвані босі проповідники радили турбуватися не про страховий поліс, а про душу; таку турботу всі розуміли по-своєму.

Одна Лідчина працівниця звільнилась із роботи й пішла жити «на скит». Який він — «скит» — і де він знаходиться, Лідка не знала і не вмирала від бажання дізнатись. Сусідка по сходовій клітці вступила до чергової секти Любові, скоро одяг повис на ній, як на вішалці, а очі набули скляно-відчуженого виразу.

Особливо бурхливо психоз розгулявся серед молоді — як завжди. Ніхто не хотів ні навчатись, ні працювати; наркокур’єрів виловлювали десятками, але вони відроджувались сотнями, тим паче що попит на наркотики підскочив, як на пружині. Зробилося модним самогубство; якось троє хлопців, лишивши прощальну записку, вийшли в море на яхті й за сотню кілометрів від берега пробили човну дно. Випадок набув розголосу: за прикладом відчайдушної трійці цілі флотилії вирушали далеко в штормове море, і там юних смертників виловлювали патрульні катери. Когось виловлювали, а когось не встигали виловити, і за якийсь час хвилі прибивали до берега човни з охайно продірявленим днищем.

Дальфіни не підходили близько до берега, але й не відходили далеко. У гарний бінокль можна було роздивитися спини, що мерехтіли над водою — майже щодня, майже за будь-якої погоди.

— Уже, либонь, відклали свої «міни», — бурмотів наглядач пірса,