Читати книгу - "Армагед-дом"

І наглядач, і Лідка розуміли, що розмови про глибинні бомби — не більше ніж базікання. Дальфінячі яйця лежать на глибині, не доступній для їхньої зброї.

У звичайних школах іспити перетворилися на порожню формальність; один лиш ліцей усе ще примудрявся тримати марку. Директор і педагоги вдавали, ніби нічого не відбувається. Іспити йшли своєю чергою.

Андрій склав на всі п’ятірки — якщо не брати до уваги математики, яку ледве вдалося витягти на чотири, але не Андрій був у цьому винен. Лідка чудово знала, що математичка вважає вискочкою професора Сотову і терпіти не може її сина.

— Не звертай уваги, — сказала Лідка Андрієві. — До медичного інституту математика — не профільний.

Син мовчки погодився.

Випускний вечір обставили з усією можливою пишнотою. При вході до школи — і біля воріт, і на ґанку — чергувала навмисно найнята на цей вечір охорона. Присутність озброєних людей була дуже доречною, випускний вечір одночасно в усіх школах міста, одночасно для всієї молодшої групи — завжди маленький апокаліпсис. Репетиція кінця світу.

Напередодні всіх громадян, що не мали дітей у молодшій групі, закликали провести вечір у чотирьох стінах. І в жодному разі не виходити на вулицю вночі. Недарма кажуть: «Випуск старшої групи — щастя, середньої групи — радість, молодшої групи — безумство».

У всіх школах пройшли загальні збори; батьків закликали до ранку не залишати територію школи, не випускати з поля зору своїх дітей і не допускати нічних прогулянок будь-куди. І все одно неминучими були чумний карнавал, насильство і самогубство, свято напередодні кінця світу; ось чому ліцей, що небезпідставно вважав себе острівцем тверезості та здорового глузду, відгородився від божевільної ночі спинами охоронців.

Захід почався рівно о дев’ятій; цього разу Лідка сиділа на почесному місці, в президіумі, поруч із директором. Дивилась у залу — і ловила на собі зацікавлені, зневажливі, а то й ненависливі погляди. Увесь її шлях, уся бурхлива діяльність останніх кількох років, подорож чиновницькими кабінетами та співпраця з Маленьким Сіреньким Чоловічком — усе це не могло минути непоміченим, усе це обросло чутками та плітками і створило професору Сотовій славу запеклого стерва, пристосуванки, що зрадила науку заради теплого місця в «домовленому списку».

Лідка щиро сподівалась, що хоч Андрія ці погляди не зачеплять. Вона взяла з сина страшну клятву, що НІХТО не дізнається про його бирку, про те, що його теж залучено до списку. Ніхто, навіть Саша. Син урешті поклявся — і Лідка трохи заспокоїлась, бо слова свого Андрій ніколи ще не порушував.

…Урочиста частина завершилась, і з естради гримнув інструментальний ансамбль, гордість школи. Ще в ті часи, коли з Лідчиної ласки кожну дитину тягли до музичної школи, щоб визначити її здібності, а за необхідності й розвинути їх, — іще в той час було створено цей ансамбль, і навіть тепер, коли «мода на музику» притихла і забулась, він і далі існував і називався — Лідка щоразу червоніла — називався «Лідія»…

Його намагалися перейменувати вже тисячу разів. Але чомусь виходило, що, перейменований, він провалював районні огляди самодіяльності й останньої миті знімався з гастролей; із поверненням старого імені повертався й талан, і зрештою, махнувши рукою, «Лідії» дали спокій, тим більше що не всі вже пам’ятали, чому дитячий ансамбль назвали не «Сонечком» і не «Ластівкою», а доволі рідкісним жіночим ім’ям…

Хлопці й дівчата з «Лідії» виросли, закінчили ліцей у минулому й позаминулому роках, але ансамбль досі був живий. І Лідці бачився в цьому добрий знак.

Усіх запросили до столів, накритих у спортзалі. І на «батьківському», і на «вчительському», і на «дитячому» столах через однакові проміжки стояли пляшки шампанського; Лідка згадала, що трохи більш як двадцять років тому, на випускному вечорі Максимова, спиртне забороняли під страхом жахливої кари.

Згадка про Максимова прийшла й пішла, не зачепивши.

Вона відшукала в натовпі Великова; невимушено спираючись на його руку, пройшла до «батьківського» столу. Поруч відразу утворилося порожнє місце — а може, їй здалось.

Доки Великов відкорковував пляшку й наливав Лідці вина, вона відшукала очима Андрія; слава Богу, поруч із ним ніякої порожнечі не видно було.

Навпаки, навколо нього просто-таки юрмились хлопці, а він, усміхаючись, щось розповідав, і в руці в нього був келих з апельсиновим соком.

— Ну, випиймо, Лідо. Вітаю…

Вона цокнулась із Великовим і випила, не відчувши смаку.

«Лідія» відставила інструменти і приєдналася до бенкетувальників. У залі ввімкнули магнітофон.

Лідка випила ще келих; після третього щось м’яко вдарило їй у потилицю — зсередини. Світло в залі зробилося яскравішим.

— Ти не зневажаєш мене, Віталику?

— Ні, — сказав Великов серйозно.

— І тобі не шкода мене?

Цього разу Великов думав довше:

— Ні… не шкода. Ти вибрала.

Лідка усміхнулась:

— Дякую… Мені самій себе не шкода. Але, мабуть, скоро себе зневажатиму.

Великов знову помовчав. Гамір у залі потроху наростав; десь за «дитячим» столом уже співали, і то був не п’яний лемент — справжнє багатоголосся. Лідка подумала, що вони дуже музикальні, ці хлоп’ята. І що вони пройдуть у Ворота… обов’язково пройдуть.

— Підбиваємо підсумки, Лідо?

Вона облизнула терпкі від вина губи:

— А що, вже час?

— Не знаю, — відгукнувся Великов після нової паузи.

— Я зрадила науку, — сказала Лідка тихо.

— Знаю… Неодноразово.

— Я зрадила… Костю Воронова.

— Можливо.

— Я зрадила себе… науковця в собі.

— Ти ніколи й не була науковцем.

Лідка образилась:

— Але ж ідея… про відбір… вона ж моя?

Великов сумно усміхнувся:

— Ох, Лідо… Знаєш, скільки в мене було подібних ідей? Розмови з дальфінами, космічна зйомка океанів, та мало що… Але я мрійник, а не науковець. І ще талановитий брехун.

Музиканти з «Лідії» наїлись і напились. Вилізли на естраду, ліниво взялись за інструменти; у залі виникло веселе пожвавлення.

— Я тюбик, — сказала Лідка. — Тюбик із пастою. Я сама себе вичавила. Тепер я просто бляшана оболонка. Із красивою кришечкою.

Великов обійняв її за плечі:

— Але ж ти не шкодуєш? Ти себе розтратила заради Андрійка, хіба він цього не вартий?

«Лідія» вдарила по струнах. У протилежному кутку спортзалу, під неприбраним баскетбольним кільцем, відразу ж утворився стихійний танцмайданчик.

— Потанцюємо? — спитав Великов.

Лідка похитала важкою головою.

Їй раптом захотілося спати. Поїхати на безлюдний острів — і ніколи не прокидатись. Відпочити нарешті.

— Лідо, може, вийдемо на повітря?

Вона заперечно похитала головою.

Музиканти обірвали ледь розпочату хвацьку мелодію. Якийсь час було чутно лише дзвін келихів і