Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У відношенні предмета, про який тут йдеться, є два варіанти тлумачення ст. 56 Конституції. Перший варіант: тут не згадується вина, тому конституційне врегулювання питання вини відсутнє, що відкриває можливість застосування правових норм, що встановлені законами і допускають відповідальність держави і територіальних громад тільки за наявності вини відповідних суб’єктів, зокрема правової норми, яка встановлена ч. 5 ст. 1176 ЦК і відповідно до якої вкрай обмежується можливість відповідальності за шкоду, завдану постановленням незаконного судового рішення у цивільній справі. Другий варіант: у ст. 56 Конституції називаються три юридичні факти, що складають підставу права на відшкодування шкоди: 1) правопорушення; 2) шкода; 3) причинний зв’язок (відшкодовується шкода, яка завдана). Звідси слід зробити висновок a contrario: інші умови для виникнення обов’язку відшкодувати шкоду не є необхідними. За допомогою висновку a contrario тут виявлена правова норма конституційного рівня, яка підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 1176 ЦК. Цей другий варіант тлумачення ст. 56 Конституції відповідає логіці цього конституційного положення.

3. Подібним було б і співвідношення між правовою нормою, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») і правовою нормою, що передбачена ч. 2 ст. 1193 ЦК («якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом»), — з іншого, якби перша із цих правових норм мала вищу юридичну силу. Але субординаційних зв’язків між цими законодавчими положеннями немає. Тому правова норма, що логічно закріплена у ч. 5 ст. 1187 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої необережність потерпілого, у тому числі груба, не впливає на виникнення зобов’язання відшкодування шкоди, завданої особою, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 1193 ЦК. Отже груба необережність потерпілого є підставою для застосування до відносин, урегульованих ч. 5 ст. 1187 ЦК, частини другої ст. 1193 ЦК.

У такий спосіб тут суто раціонально вирішується проблема правозастосування, яка завжди вирішувалась інтуїтивно, у тому числі в роз’ясненнях вищих судових інстанцій, ще з радянських часів.

4. Що стосується ч. 2 ст. 1188 ЦК («якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини»), то вона ні текстуально, ні логічно не закріплює будь-якої правової норми, яка б вирішувала питання про значення вини потерпілого для виникнення зобов’язання відшкодування шкоди і для визначення його розміру. За відсутності вирішення цих питань у ч. 2 ст. 1188 ЦК разом з цим законодавчим положенням застосовуються ч. 1 ст. 1193 ЦК («шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується») і ч. 2 цієї ж статті (наведена у попередньому пункті). Отже, якщо відносини регулюються ч. 2 ст. 1188 ЦК, то умисел потерпілого виключає відшкодування шкоди, а груба необережність потерпілого є підставою для зменшення розміру відшкодування.

5. Відповідно до частини першої ст. 2371 КЗпП «відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя». Один із авторів цієї роботи задав запитання науковцю, що спеціально досліджував проблему моральної шкоди за трудовим законодавством України, про те, чи є вина умовою виникнення на боці власника або уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати моральну шкоду, завдану працівникові. Відповідь була такою: «Так, вина є умовою виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду відповідно до ст. 2371 КЗпП, оскільки принцип вини є загальним». Це — типовий підхід науковців до роботи з нормативним текстом. Немає будь-якого прагнення ретельно проаналізувати відповідні положення нормативно-правових актів. Навпаки, здійснюються спроби витлумачити нормативні положення за допомогою принципів, запозичених із підручників, та інтуїції. Ось і в даному випадку треба було вирішити питання про те, чи не закріплений у ст. 2371 ЦК правовий припис, що визнає вину умовою настання обов’язку власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду. На перший погляд, складається враження, що про вину у ст. 2371 КЗпП узагалі не йдеться. Тож і правовий припис, про який йдеться, тут не закріплений. Проте слід враховувати, що правові приписи закріплюються у положеннях законодавства не тільки текстуально, а й логічно, тому відсутність слів «вина» чи «невинуватість» у ст. 2371 КЗпП ще не означає, що ця стаття не вирішує питання про вину.

У ст. 2371 КЗпП текстуально закріплені правові приписи, що визнають умовами виникнення на боці власника бо уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати моральну шкоду: 1) порушення законних прав працівника; 2) наявність моральної шкоди (моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків, необхідності з боку працівника додаткових зусиль для організації свого життя); 3) до зазначених наслідків «призвели» порушення законних прав працівника.

Ця умова може бути виражена іншими словами як наявність причинного зв’язку між порушенням законних прав працівника та моральною шкодою, що виникла на його боці. Звідси можна зробити висновок від протилежного, відповідно до якого інші будь-які умови не є необхідними для виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду. Цей висновок зроблено у межах найближчого родового поняття (складу правопорушення) стосовно видових понять, що входять до цього роду, тому є підстави стверджувати, що за допомогою висновку від протилежного із положення ст. 2371 КЗпП виявлено правову норму, відповідно до якої вина власника або уповноваженого ним органу не є умовою, з якою законодавець пов’язує виникнення на боці власника або уповноваженого ним органу обов’язку відшкодувати завдану працівникові моральну шкоду. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій правовій нормі, а тому підлягає застосуванню. Зокрема, ця правова норма погоджується з ч. 1 ст. 9 ЦК, яка допускає застосування до трудових відносин положень Цивільного кодексу, якщо ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства. У даному випадку Кодекс законів про працю питання