Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Технічна майстерність Ріхтера як піаніста настільки абсолютна, що публіка забуває про неї. Його величезні руки можуть брати децими і одночасно терції першим і другим пальцем. Його бравурні пасажі величні без натяку на ваговитість, його піанісимо – диво оксамитового туше. Його гнучкий ритм надає несподівано високу напругу навіть найпопулярнішій музиці». Так писав журнал «Тайм», коли Ріхтер приїхав на гастролі до Америки і тріумфально підкорював Нью-Йорк та інші міста.
Щоб бути великим, Ріхтеру цілком би вистачило його таланту. Але у нього була ще і гігантська працьовитість. Він, будучи і музикантом-початківцем, і вже великим піаністом, міг до трьох-чотирьох годин ночі репетирувати, а о десятій годині ранку вже знову сідати за рояль, щоб грати концерт. І ще одне – Ріхтер ніколи не слідував за «генеральною лінією». Його виганяли з консерваторії за те, що він відмовлявся вивчати обов’язкові предмети на зразок «історії КПРС», заради «додаткових пряників» він не вступав у партію, не боявся відкрито дружити з опальними діячами культури, такими як Пастернак або Прокоф’єв. Це довгий час коштувало Ріхтеру закордонних гастролей – що ж, проте його совість була чистою…
Гени спрацювали, що називається, за повною програмою – Святослав, який народився в Житомирі 7(20) березня 1915 року, був сином Теофіла Даниловича Ріхтера – викладача Одеської консерваторії і органіста міської кирхи. Втім, часи були суворі, зовсім не відповідні для розвитку музичних талантів. «До Одеси я переїхав, коли був маленький, – згадував Святослав Теофілович. – Проводив час у дідуся. З 1915 року до 1918-го встиг побувати в Житомирі, Одесі, Сумах (у Одесі в 17-му році), а в 18-му році я повернувся до Житомира і на три роки там застряг.
Перипетії з хворобами, громадянська війна. У 18-му році я захворів тифом, захворіла і тітка Олена (мамина сестра), і цього ж дня ми отримали телеграму, що тато теж захворів тифом, мама виїхала до Одеси до тата і зуміла приїхати, тільки коли мені було вже п’ять років. Я жив з молодшою сестрою мами тіткою Мері, а тітка Олена померла від тифу».
У 1922 році, коли родина Ріхтерів перебралася до Одеси, часи були вже спокійніші, і маленький Святослав почав вчитися грі на фортепіано. Але він ще не визначився, він ще невпевнений, що його покликання – бути піаністом. Святослав пише п’єси, бере участь у театральних постановках, думає і про те, щоб стати диригентом. У 1930 році він поступає на посаду піаніста-акомпаніатора в Одеський будинок моряка, потім переходить в Одеську філармонію. У 1934 році Ріхтер дає свій перший концерт, складений з творів Шопена, того самого року стає піаністом-акомпаніатором у знаменитій Одеській опері.
Перші успіхи очевидні, але Святослав не залишає надії стати диригентом. Проте на диригентське відділення його не беруть, і в 1937 році він поступає в клас фортепіано до Генріха Нейгауза. Нейгауз розуміє, що Ріхтер – талант, яких мало, одиниці, він не соромиться називати його «генієм». Коли восени того самого року Святослава відрахували, педагог переконав його повернутися і відновитися в консерваторії.
Ще під час навчання в консерваторії Ріхтера помітив Сергій Прокоф’єв. Він просить молодого піаніста виконати його П’ятий концерт, який, за визнанням самого автора, «не має ніякого успіху, коли він, Прокоф’єв, виконує його сам». У листопаді 1940 року Святослав Ріхтер тріумфально дебютує перед московською публікою, ще через місяць він вперше виступає з оркестром.
Тепер, будучи визнаним музикантом, він багато гастролює, навіть коли почалася війна, грає в Москві, блокадному Ленінграді, інших містах СРСР. У 1943 році Святослав познайомився із співачкою Ніною Дорліак, яка стала його дружиною.
Незабаром після війни, в 1945 році, Ріхтер перемагає на Третьому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців (він розділив першу премію з Віктором Мержановим).
Незвичайна технічна досконалість і «фотографічна пам’ять» дозволяли Ріхтеру грати буквально все – його репертуар був величезний. До кінця життя Святослав Теофілович, не рахуючи камерних творів і незліченних опер, тримав у голові близько вісімдесяти різних сольних концертів і виконував їх напа м’ять. Основу його репертуару складала класика – Бетховен, Шуберт, Шуман, Брамс, сучасні класики – Скрябін, Стра винський, Прокоф’єв, Шостакович. Він любив грати в ансамблі, виступаючи разом з найвидатнішими музикантами-сучасниками – з Д. Ф. Ойстрахом, М. Л. Ростроповичем, з 1970-х років – з молодими тоді О. Коганом, Г. Кремером, Ю. Башметом та ін.
Перемога на конкурсі музикантів-виконавців висунула Ріхтера в число провідних піаністів країни. Він багато їздить по СРСР, виїжджає і в країни соціалістичного блоку. Але на захід його довго не випускають – перш за все через його характер, небажання прогинатися перед тими, «кому потрібно». Нарешті в травні 1960 року Ріхтер їде до Фінляндії, а в жовтні того самого року – в США. У Америці він дає вісім сольних концертів і концертів з оркестром, які справляють на музичний світ враження бомби, що розірвалася, – про Ріхтера вже знали на Заході, але ніхто не думав, що його гра настільки геніальна. Цього року Святослав Ріхтер за виконання Другого фортепіанного концерту Брамса став першим радянським виконавцем, що був удостоєний премії «Греммі».
Потім були Великобританія, Франція, Німеччина, Скандинавські країни, пізніше – Японія. Ріхтер не тільки виступає, він у своєму щільному графіку знаходить час, щоб організовувати музичні заходи – у 1964 році він влаштовує фестиваль у Франції («Музичні святкування» в Турені, в Гранж де Меле під Туром), потім фестиваль у Москві (Грудневі вечори в Пушкінському музеї). Про таке світове визнання і можливість їздити по всьому світу можна тільки мріяти. Але Ріхтер не тримається за славу і гроші, які приносять гастролі. Одного разу він, порушивши весь гастрольний графік і попередивши тільки найближчих людей, сів у машину, виїхав із Москви і повернувся… через півроку. За цей час він проїхав до Владивостока і назад і дав сотню концертів, деколи в найглухіших місцях Сибіру, в умовах, про які навіть страшно подумати. Але таким був характер великого музиканта, він відчував необхідність подібної місії, і для нього публіка в Кургані або Іркутську була не менш важлива, ніж у Нью-Йорку або Парижі.
В останні роки життя Святослав Теофілович часто відміняв концерти – підводило здоров’я, але якщо була можливість – прагнув виступати. Під час концерту на сцені була повна темрява, і лише ноти, що стояли на пюпітрі фортепіано, освітлювали лампою. Це, як вважав музикант, давало людям, що прийшли на його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галерея національних героїв», після закриття браузера.