Читати книгу - "Астальдо"

І тоді брав до рук арфу молодий князь, арфу, що він її проніс крижаним шляхом, тоді, коли інші зоставляли на льоду наймиліше серцю, і перебирали струни тонкі пальці воїна й музики граючи для коханої, тільки для неї… І срібними переливами дзвенів голос Ельда — теж тільки для неї, для його панни, чиї очі були кольору морських хвиль…

— От високо став місяць у небі, І на озері, де глибина, Десь береться за лебедем лебідь, Мов виносить їх сніжних зо дна. Місяць озеро гладить, голубить, Місяць з озером срібний взяв шлюб. Лебединії шиї, як труби. Хоч одна б заспівала з тих труб, Хоч один би крилом який вдарив, Хоч один би заплюскав — й не ждать, — Наче сонні скували їх чари, Наче плавають лебеді й сплять. В сріблі місяця лебеді срібні, Срібні лебеді в срібній воді… Шелесни лиш чим небудь, лиш скрипни — Вони зникнуть одразу тоді…

Він оповідав панні про озеро Альквайлін на півночі Аману Благословенного, про Тіріон-на-Туні, про Свічадо вежі Міндон, про Валмар, місто Богів… І знову співав,

— Я присягав при блиску зір

Я рученьку стискав твою,

А ясний сміх, мов білий сніг

На душу сипався мою

Той срібний сміх із вуст твоїх

Упав, як іскри з ясних зір

Душа моя тепер сія

Як чароцвіт в проваллі гір…

— О, кому ж присягав відважний князь Дор-Ломіну? — всміхалась Еріен звабливо, — хто та зоряна діва? Вона в Тіріоні?

— Фіндекано Нолофінвіон не присягав ще жодній панні, ні в Тіріоні, ні тут… Але він носить на серці два персні, срібні персні, і ладен присягнути…

— У вічність іти разом… Це так вабить… І так лякає…

— Якщо панна прийме від мене заручного персня, то вічність розстелиться перед нами, гейби обрус…

— Я тону у ваших очах, мій навчителю, мій Tano… Але в душі моїй є страх, страх, що є знаним кожній діві, страх помилитися у виборі…

— О, це тільки срібний перстень, у нас ще буде час звикнути одне до одного, перш, ніж вдягнути золоті…

— Такий тривожний час… Ви йшли до бою так, неначе безсмертним є й ваше тіло, не тільки душа… Мій Астальдо…

— Але панна теж ризикувала… Тяжко кохати nerwen — можна не встигнути навіть попрощатися з її відважним духом… Тому я й поспішаю з заручинами, можливо — занадто швидко… Ми знаємося якихось три десятки літ Анари, це мало, дуже мало навіть для того, щоб познайомитись як слід… Але моя діва моря, принаймні, не відштовхнула мене, і прихильно слухає мої пісні… Тому сподівання…

— Не підведуть вас, мій canо…

— Простягніть же руку, кохана…

— О, це маленьке диво… Як він сяє, цей сапфір… Немов зірка з неба…

— Це дійсно дивовижні персні. Їх зробив мій оtornо, зробив уже опісля…

— О, я зрозуміла одразу… В вашому княжому вінці — такий же камінь, тільки більший…

— Майтімо бажає нам щастя… Я сподіваюся, ви прихильно сприймете те, що ваш ndere[141] зв’язаний узами побратимства…

— Мені доводилося зустрічати gwedeir[142]… Зазвичай, вони бережуть кохання так само, як і братство… І gwethil[143]також… У мене у самої є посестра, вона зосталася на Побережжі…

— А я все думав — кому ви пишете листи окрім князя Кірдана…

— О, лише їй, моїй Ласселанте… Нехай ваш gwador[144] стане мені братом, а Ласселанте — вашою сестрою…

— Я з радістю шануватиму оselle[145] Ласселанте…

— Квенья — така співуча мова… Говоріть на ній ще, я розумію майже все…

- Іnye lе melnye.

— Що це означає?

— Я кохаю вас…

— Скажіть це ще раз…

- Іnye lе melnye … Melisse… Меldanya…

— О, ця мова Західних Земель… Як звучить ваше істинне ім’я, cano Фінгон? Нагадайте…

— Фіндекано…

— Фіндекано, meletron… Іm melet аllen[146]…

— О, мого знання синдарину цілком вистачить, щоб зрозуміти ці слова, що сповнюють душу сподіванням на щастя…

Закохані повернулися до Ломіону лише через тиждень лісових мандрів. Перстеники на їхніх вказівних пальцях помітила вся залога, і лучники влаштували скромне свято, під час якого піднесли своєму воєводі звичаєві дари. Фіндекано нікого не оповіщав про заручини — батько давно вже здогадався і так, а решта родичів все одно не змогла б прибути з вітаннями. Зізнався князь Дор-Ломіну лише Руссандолу під час чергової розмови по каменю Феанаро, і Майтімо вдоволено усміхнувся:

— О, Дагор Аглареб… Ти завоював серце панни, і тепер закріплюй успіх…

— У Еріен є посестра… Можливо з часом…

— О, не думаю, щоб якійсь примхливій панянці сподобався твій рудий побратим… Не хвилюйся за мене, оtorno, я вже повністю отямився від тієї прикрої пригоди, і зовсім не серджуся на діву, котра понад усе цінує досконалість… Я нині є трохи недосконалим, і тому… Не треба знайомити мене з панночками… поки що. У нас попереду — вічність, чи не так?

— О, не повторюй цих слів, не треба…

— Ти ж сам колись нагадував мені… І я не забув… Прийде час, коли я вдосконалюся настільки, що певна діва просто не помітить моїх недоліків… Я розпиляю ланцюг на своїй душі… З твоєю допомогою, побратиме — ти бо завжди ладен допомагати необачному Рудому Майтімо.

Зима, сніжна зима Гісіломе, промайнула непомітно… Фіндекано снував плани навідати в Неврасті брата з сестрою і відрекомендувати їм Еріен, котру Туракано навряд чи й помітив тоді, під час битви, поміж лучників… Мріяв побувати в Нарготронді і подивитись на печерне місто Фінарато, а також на його замок на острові Тол-Сіріон, де — хто б подумав — самостійно правив Артаресто… Хотів з’їздити до Гімрінгу — Руссандол запевняв, що в Східному Белеріанді, у його Амбаруссар, вони знакомито розважаться, полюючи… Айканаро та Ангарато навідалися до нього взимку самі і теж запрошували до Дортоніону… З Ейтель-Сіріону приходили лише добрі звістки — на півночі панувала тиша.

Якось, певного весняного дня, коли Фіндекано працював над оздобленням свого саду, до нього прибіг Ант і доповів, що від князя Кірдана прибув посланець. Нолофінвіон поклав різця, кинув ще раз погляд на мармурове зображення діви, що тримала в долонях мушлю і дуже нагадувала Еріен постаттю і обличчям, і пішов переодягтися з робочого одягу в святковий.

Коли Фіндекано, вбравши гаптовану сорочку, та куртку і штани з синього оксамиту, роздивлявся себе у великому свічаді шафарні, до покоїку зайшов затривожений Ант і мовив:

— Посланник не став очікувати вашого приходу. Він знайшов панну Еріен і віддав їй листа — напевне від князя Кірдана. З панною коїться щось дивне — вона на себе не схожа… Опісля розмови з цим Еdel…

Юнак затривожився — посланник міг принести погані звістки… Невже щось трапилося з Корабелом, якого Фіндекано поважав, незважаючи на дуже віддалене знайомство. З Кірданом якось більше приятелював Фінарато, а тепер ще й Туракано, як найближчий сусід… Невже якесь лихо з півночі? Але ж з Ейтель-Сіріону немає лихих звісток…

В парадній залі, яку Фіндекано намагався зробити схожою на залу