Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Пізніше деякі з цих комуністів також написали свої спогади, які були охоче опубліковані радянським режимом. У журналі «Октябрь» 1964 року була опублікована «Повість про пережите» Бориса Дьякова з такою передмовою: «Сила повісті Дьякова полягає у факті, що вона про справжніх радянських людей, про справжніх комуністів. У тяжких обставинах вони ніколи не втрачали людяності, були вірні ідеалам своєї партії, віддані Батьківщині». Один із героїв Дьякова, Тодорський, розповідає, як він допомагав лейтенантові НКВД писати промову з історії партії. В іншому випадку він розповідає начальнику безпеки табору майору Яковлєву, що, незважаючи на несправедливі обвинувачення, він вважає себе справжнім комуністом: «Я не винний у жодному злочині проти радянської влади. Отже, я був і залишаюся комуністом». Майор Яковлєв радить йому заспокоїтися: «Навіщо про це кричати? Ви гадаєте, що всі в таборі люблять комуністів?»[1113]

Любили, справді, не всі: відвертих комуністів часто підозрювали у співпраці, негласній чи гласній, з табірним керівництвом. Пишучи про Дьякова, Солженіцин відзначає, що у його спогадах певні моменти оминаються. «А за що?», запитує він, оперуповноважений Соковиков погодився таємно відправляти листи Дьякова, оминаючи табірного цензора. «Така дружба — звідки?»[1114] І справді, доступні нині архівні дані свідчать, що Дьяков усе своє життя був агентом таємної поліції — псевдонім «Дятел», — і продовжував працювати як інформатор і в таборах[1115].

Єдиною групою, яка перевершила комуністів у непорушній вірі, були православні, а також члени різноманітних протестантських релігійних сект, яких також піддавали гонінням: баптисти, свідки Єгови і т. ін. Особливо значною їхня присутність була в жіночих таборах, де їх усіх називали «монашки». В кінці 1940-х років в одному з мордовських жіночих таборів, за спогадами Анни Андреєвої, «більшість ув’язнених становили віруючі», які організувалися так, що «на католицькі свята за них працювали православні і навпаки»[1116].

Як уже відзначалося, деякі з цих сект відмовлялися від будь-якої співпраці з радянським Сатаною, не виконували жодної роботи і не підписували жодних документів, Гаген-Торн пише про одну релігійну жінку, яку звільнили через хворобу — але вона відмовилася залишити табір: «А я вас не визнаю, — сказала вона охоронцеві, який запропонував видати їй необхідні документи і відправити додому, — Ваша влада неправедна, на паспорті вашому печать Антихристова… Вийду на волю, ви знову в тюрму посадите. Нема чого й виходити»[1117]. Айно Куусінен була в таборі з групою жінок, які відмовлялися носити одяг з номерами, внаслідок чого «номери проштампували на їхніх тілах», і вони були змушені стояти на ранішніх і вечірніх повірках голими[1118].

Солженіцин розповідає історію, яка у різних варіаціях повторюється й іншими, про групу релігійних в’язнів, доставлених 1930 року в Соловецький табір. Вони відкидали все, що походило від «Антихриста», відмовлялися від радянських грошей і паспортів. На покарання їх відправили на маленький острівець Соловецького архіпелагу і сказали, що вони отримають їжу тільки якщо розпишуться за неї. Вони відмовилися. Протягом двох місяців усі померли з голоду. Наступний пароплав, що пристав до острова, за спогадами очевидця, «виявив там тільки обкльовані птахами трупи»[1119].

Та й ті сектанти, які працювали, не завжди змішувалися з іншими в’язнями і часом відмовлялися з ними розмовляти. Вони збиралися в одному бараку, мовчали або співали молитов і релігійних пісень:

Я сидел за тюремной решеткой,

Вспоминая о том, как Христос

Крест тяжелый покорно и кротко

На Голгофу с смирением нес.[1120]

Радикальніші віруючі викликали в інших в’язнів подвійні почуття. Аргінська, жінка безперечно нецерковна, жартома пише, що «ми їх не любили», особливо тих, які з релігійних міркувань відмовлялися митися[1121]. Гаген-Торн згадує в’язнів, які скаржилися на тих, хто відмовляється працювати: «Ми працюємо, а вони ні! А хліб вони теж беруть!»[1122]

Проте в одному сенсі людям, які прибували в новий табір і відразу ж приєднувалися до якоїсь групи чи релігійної секти, таланило. Тим, хто до них належав, кримінальні банди, войовничі національні групи, правовірні комуністи і релігійні секти відразу ж ставали їхньою громадою, надавали допомогу і товариство. З іншого боку, більшість політичних в’язнів і більшість «звичайних» кримінальних в’язнів — тобто величезна більшість населення ГУЛАГу — не дуже підходили до тієї чи тієї з таких груп. Для них зрозуміти табірне життя було тяжче, тяжче звикнути до табірної моралі і табірної ієрархії. Без міцних зв’язків вони змушені були вчитися правил місцевого життя на власному досвіді.

Розділ 15

ЖІНКИ І ДІТИ

…днювальна зустріла мене вигуком:

— Біжи в барак, подивися, що в тебе під подушкою лежить!

Серце в мене забилося. Я подумала: мабуть, мені все-таки дали мій хліб! Я підбігла до ліжка і відкинула подушку. Під подушкою лежало три листи з дому, три листи! Я вже півроку не отримувача листів.

Перше, що відчула, було гостре розчарування: це був не хліб, це були листи!

А після цього — жах.

На що я перетворилася, якщо шматок хліба для мене дорожчий за листи від мами, тата, дітей!.. Я забула про хліб, я плакала.

Ольга Адамова-Сліозберг. Мій шлях.[1123]

Вони виконували ті самі норми і їли ту саму водянисту юшку. Вони жили в таких самих бараках і їх возили в тих самих вагонах для худоби. Їхній одяг був майже однаковий, їхнє взуття таке саме негодяще. До них так само ставилися на слідстві. І разом з тим — табірне життя чоловіків і жінок не було цілковито однаковим.

Поза сумнівом, багато вцілілих у таборах жінок переконані, що в табірній системі бути жінкою означало велику перевагу. Жінки краще за собою доглядали, краще турбувалися про одяг і волосся. Вони, здається, краще пристосовувалися до браку їжі і не так легко піддавалися пелагрі та іншим захворюванням, пов’язаним з голодом[1124]. Вони міцно дружили і допомагали одна одній, так як не допомагали один одному чоловіки. Маргарет Бубер-Нойманн згадує, що одну з її знайомих по Бутирській тюрмі забрали у літній сукні, яка перетворилася на ганчір’я. Камера вирішила зробити їй нову:

«Жінки зібрали гроші й купили півдюжини рушників з грубого невибіленого російського полотна. Але як було кроїти без ножиць? Проблему вирішила маленька хитрість. Викройку позначили згорілими сірниками, потім матеріал зігнули по цих лініях, а потім раз чи два проводили запаленими сірниками по лініях згину. Тоді матеріал розгорнули — лінії були пропалені. Нитки для шиття ретельно витягували з іншого одягу…

Сукня з рушників — зробили її для