Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Фарс закінчився 7 вересня.

П'ять років ув'язнення суворого режиму й три — заслання.

Того ж дня Стусові дозволили побачення з дружиною та батьком[661], яких поет надсило намагався заспокоїти[662]. Дружина якось трималася, а батькового важкого погляду він намагався уникати, бо нічого пояснити йому не міг.

«Суд — це пластична операція наді мною, — писав Василь Стус у заяві В. В. Щербицькому від 12 вересня 1972 р. — Задумано знищити мене — в цій гидкій, накиненій мені подобі, яка сповнена трупних запахів, яка для мене просто нестерпна.

Але для чого? За що?

Це незбагненно.

Це моторошно.

Це страшно»[663].

Страшно, бо, закінчивши напередодні суду збірку «Час творчості», поет уже ніскільки не сумнівався, що вирок суду насамперед є страшною загрозою для найдорожчих його дітей — віршів. Чи ж вдасться йому зберегти бодай щось із того, що він створив за півроку слідства? Якоїсь миті йому навіть здалося, що задля того, аби зберегти свій талант, можна пожертвувати всім.

Дедалі більше пекли й сльози батька та Валі. Рідні, піддаючись позірно переконливим арґументам адвоката, вмовляли його, особливо тато, подати касаційну скаргу й написати листа «як їм треба». Василь знав, що за жодних обставин він ніколи не буде будь-чим дорікати друзям. На все інше він був готовий. Відкритий лист Василя Стуса таки існує. Одна комуністична газетка невдовзі після перепоховання поета у Києві навіть опублікувала його як доказ Стусової непослідовности.

«До Верховного Суду УРСР

Засудженого Стуса Василя Семеновича

Касаційна скарга

7 вересня 1972 року Судова колегія Київського обласного суду засудила мене до п'яти років позбавлення волі з засланням на три роки, визнавши мене за особливо небезпечного державного злочинця.

Прошу Вас переглянути вирок судової колегії, оскільки він здається мені і несправедливим, і жорстоким. Ось мої мотиви.

1. Мені було інкриміновано за злочин мої рукописні чернетки, названі, як „14 віршів антирадянського змісту“ і „10 документів антирадянського наклепницького змісту“. Усе це — забраковані мною чернеткові записи, що містять у собі цілий ряд помилкових, хибних тверджень. Із тими твердженнями я не був згоден і сам, бо писав їх у стані розпачу, коли вже подумував про самогубство. Це зойки людини, доведеної до відчаю частими і протизаконними звільненнями з роботи (1965 р. — з посади кочегара, 1966 р. — з історичного архіву та метро, де я ганяв вагонетки). Це зойки людини, яка народилася для літератури, але впродовж багатьох років була позбавлена змоги друкуватися — навіть переклади з Рільке, Брехта, Гете і Мопассана.

Життьові умови розхитали мою нервову систему, я нажив собі хронічної виразки шлунку, підірвав своє здоров'я на фізичній роботі, де я через стан свого здоров'я просто не міг працювати, але радий був і їй, щоб не померти з голоду.

Це зойки людини, що в цих умовах не може допомогти своїй дружині, хворій на туберкульоз, синові, хворому на порок серця із загрозою операції, старим батькам[664].

Це зойки поета, що не завжди може контролювати себе.

„10 документів“ — це чернетки моїх апеляцій до уряду. Тобто, вони є свідченням того, що і в цьому стані я не зневірився, а йшов на пораду, розмову, зустріч, а не уникав її. Людина, що стала на антирадянський шлях, ховається і маскується. Я так не робив ніколи, бо дотримувався такої думки: „Я не втішаюся зі спільної біди, бо спільна біда — це біда моя. Я не належу до осіб, які вважають, що єдина причина наших завеликих сьогоднішніх клопотів — погане врядування. Як на мене, винні в цьому Л. Брежнєв і колгоспний сторож, П. Шелест і робітник, письменник і міліціонер, і я особисто — винні однаково“ (цитую з чернетки „Привид бродить по Європі“).

І це моя постійна позиція — щоб усі ми, верхи і низи, не знищували в собі корисних енергій, а зійшлися разом для спільної роботи коло спільної справи, навчили вислуховувати одне одного, а не розпалювати негативних емоцій, закриваючи вуха на доводи іншої сторони.

У кожному разі я не знав, що особисті чернетки є предметом судових звинувачень — навіть тоді, коли жодної соціальної ролі вони не грали.

2. Інкриміновано мені й відіслані до уряду листовні запити. З позиціями деяких засуджених я не солідаризувався, прямо оговоривши це в листах (скажімо, з С. Караванським чи В. Морозом), але робив запит із почуття звичайного людського гуманізму.

Суд оминув те, що моїм листам не раз і не два передувала спроба усного з'ясування тих питань, які мене обходили. Так, перед тим, як написати листа „За статистичними підрахунками“, де йдеться про становище творчої молоді, я неодноразово звертався до працівників Спілки письменників України, ЦК ЛКСМУ та ЦК КП України (тт. Білоуса, Гончаренко, Ярового, Ігнатенка, Чубринця, Главак, Олександренка і т. д.). Людина, що стала на антирадянський шлях, так не зробить.

У листі є цілий ряд пропозицій (і дуже конкретних пропозицій), здійснення яких пішло б не на шкоду нашій літературній молоді, а тільки на користь їй.

Мені здається, що сумніватися в моєму бажанні допомогти, а не шкодити, може тільки сліпий.

Але тон листів був дещо загострий, у них містилося чимало полемічних, хибних тверджень, і це я особливо зрозумів під час ізоляції. Я зрозумів і те, що об'єктивно, поза моєю волею, вони можуть відіграти негативну роль, особливо коли потрапили до рук недругів нашої країни. Але тут моя провина специфічна: коли б я знав, що хтось передасть їх за кордон, я б не показав цих листів жодній людині. З приводу того, що мене починають брати на озброєння недруги нашої Вітчизни, я зробив відповідну заяву, яку наведу нижче.

Але вже сьогодні твердо знаю, що жодного такого листа я більше не писатиму.

3. Серед складу злочину — ряд віршів із моєї рукописної збірки „Зимові дерева“.

У них ідеться про ті чи інші факти нашого життя, але не робиться жодних узагальнень. Ці вірші є наслідком моїх помилкових уявлень про ті чи інші вади, які ще є в житті, про труднощі життя деяких колгоспників у перші післявоєнні роки; я розумію, що некоректність окремих з них створює ґрунт для кривотлумачень, і тут я мушу серйозно задуматися над своєю естетикою, над тим, яку суспільну роль можуть відіграти ці вірші, коли вони потраплять до читача. Про це я теж пишу в своїй заяві, надісланій до Ф. Д. Овчаренка і редакції „Літературної України“. Але я не можу погодитися з тим, що це вірші антирадянського, ворожого змісту.

У кожному разі, коли це так, тобто, коли я помилився в