Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Лукаш наказав Швейкові розпакувати негайно мішки, а Балоун, в якому зродилася надія на сухарі, або щось подібне, став Швейкові щиро допомагати.

Шпаґат на мішках розрізали і Швейк затопив в мішку руки. По хвилі витягнув під світло блимаючої свічки пачки тонкого паперу, поперев’язувані кольоровими стяжечками. Швейк подавав їх до рук Лукаша.

— Герґот! — сказав здивований Лукаш. — Що це має бути? Може, це папірці до тютюну для вояків? Але, чейже ще не видавали воякам тютюну?…

Лукаш споглянув безрадно на мішки і на вояків, що також стояли здивовані, чекаючи на якесь вияснення.

— Ага! — відізвався нагло один із них. — Слухняно голошу, пане оберлейтенанте, що вчора була в селі візита якихось панів докторів, які заглядали також до лятрин. Чура пана полковника говорив, що чув різні нарікання тих панів докторів на те, що вояки вкидають до лятрин листи з дому, різні образки, а навіть вирізані з ґазет портрети найяснішого пана. Через це шириться деморалізація і паде пошана для родини, реліґії і держави. Слухняно голошу, пане оберлейтенанте, що цей папір призначений напевно до вжитку в лятринах.

— Так, так, так, — гукнув радісно Швейк. — Це напевно той папірець. Видно, таки не забувають про нас там нагорі. Але який гарний папір! Бачу тут кілька барв: біла, рожева, червона і голуба… Мати Божа! Пане оберлейтенанте, відколи живу, не бачив ще такого гарного кльозетного паперу. Папір, мов шовк. Тепер кожний вояк з приємністю побіжить собі до лятрини.

Лукаш аж поблід з досади. Звелів Швейкові замовкнути, а до вояків відізвався зламаним голосом:

— Замельдуйте панові полковникові, що ми від трьох днів не маємо хліба, консервів, менажі. Скажіть також, що не маємо муніції, бо телефоном не можемо її допроситися. Папір цей накажу роздати воякам, як тільки втихне стрілянина. Тепер вояки цього паперу зовсім не потребують.

— Бо хоч би навіть вояки хотіли виконати цей наказ і паперу вжити, то не могли б, — докинув Швейк. — Насамперед треба прислати менажу, а відтак папір. Це скажіть там у штабі.

— Замкніть губу, Швейку, бо вас шляк трафить! Не доводьте мене всі ви до розпуки!

Вояки відійшли. Балоун стояв над міхами в розпуці…

Небаром стрілянина вщухла і Лукаш вийшов з землянки.

Швейк наклав собі кльозетного паперу на дошку в землянці і простягнувся на ньому, мов на перині.

— Добре й це, — сказав до себе Швейк.

Біля десятої години стрілянина притихла зовсім, а москалі прислали парляментарів, щоб переговорити про коротке завішення зброї для погребання трупів. Було цих трупів чимало. Деякі з них лежали аж перед самими австрійськими окопами. Переговори тривали коротко і покінчилися успішно. Лукаш видав наказ робочому відділові батальйону, щоб допоміг копати москалям могили. Австрійський фельдфебель, що стояв на чолі цього робочого відділу, повернувся за хвилю й повідомив, що між убитими є також австрійці з передньої сторожі, яка не мала часу втекти до своїх у хвилі як розпочалася ворожа канонада. Смерть досягнула тих вояків перед самими своїми окопами.

У міжчасі приїхала з села кухня з хлібом і фасунком. В окопах загомоніло. Де-не-де розведено в них ватри. Другий робочий відділ став швидко направляти ушкоджені ґранатами власні окопи. Вояки наситилися і були вдоволені. Багацько з них повилазили наверх і приглядалися роботі грабарів і санітарів, що зносили ранених, а вбитих стягали до могил, розбираючи їх перед засипанням до нага. Забитих москалів були цілі купи. Ноші під ними аж тріщали.

З протилежної сторони повилазили наверх також москалі. Споглядали зі смутком на купи своїх мертвих товаришів, а також цікаво приглядалися «австріякам», яких бажали кілька годин перед тим вимордувати.

Стягання і хоронення померлих протяглося доволі довго. Австрійські вояки повлазили знов до окопів і стали патякати про всяку всячину.

— Оберлейтенант зажадав, щоб нас змінили, — сказав Швейк. — Вночі, здається, відійдемо назад.

— Коли б нас хотіли змінити, — сказав капрал Ратіна, — то не присилали б нам менажі…

Не докінчив говорити, бо над окопами дався чути якийсь гармидер і крики, а відтак голос оберлейтенанта Лукаша. До землянки влетів якийсь вояк і шепнув:

— Є завішення зброї, тому наші пани з’явилися. Інакше був би їх ніхто сюди і волами не затягнув. Маємо, хлопці, відвідини. Прибули до нас: полковник, якісь чужі старшини, лікарі і ґенерал.

По окопах дійсно ходив ґенеральний лікар, доктор Вітровський, той самий, що вночі прислав два мішки кльозетного паперу. Він був завжди тієї думки, що холера, тиф і червінка вибухають на фронті тільки тому, що вояки не вживають відповідного кльозетного паперу.

Тепер пан начальний лікар ходив від лятрини до лятрини і перевіряв, чи його наказ сповнений.

— Так, мої панове, — говорив лікар. — Пошесні недуги можна успішно поборювати тільки вживанням кльозетного паперу. Можна сказати, що на війні кльозетний папір — це така сама важна зброя, як кріс чи гармата. Так, мої панове…

Виголошуючи такі мудрощі, пан начальний лікар саме виходив з одної лятрини, як напроти нього вийшла якась мала, але чудна процесія. Чотирьох вояків несли на покривалі якогось зовсім нагого чоловіка, що кидався з болю і стогнав несамовито.

— Що це за комедія? — гукнув лікар.

— Слухняно голошу, — сказав один вояк, — це є живий небіжчик. Здавалося, що убитий, а він живе. Вже лежав між небіжчиками і мали його присипати, а він ожив.

— Ага! — сказав пан лікар. — Це дурниця. Це тільки нервовий стрес. А хто це — наш чи москаль? — запитав лікар, нахиляючись над голим.

Але голий півнебіжчик не відповів. Глядів на все оточення витріщеними очима, роззявивши посинілі губи. Трясся на всьому тілі і діставав корчів.

— Наш чи рус? — спитав ще раз лікар.

Відповіді знов не було, а нещасний голий страшно стогнав і викривлював уста. Руки й ноги корчилися.

— Кажи, хто ти є, — кричав уже сердито лікар.

Лукашеві щеміло серце на вид нещасної людини, що товкла головою об землю і нігтями пальців дряпала болото з землі окопів.

Лікареві зробилося вже також неприємно. Він відвернувся до вояків і спитав:

— Не знаєте, хто це, наш чи москаль?…

І тепер ніхто не відповів, аж надбіг звідкись Швейк, що зачув питання лікаря і сказав з усмішкою:

— Мельдую послушно, пане ґенеральарцт, що не знаю докладно, хто це є, але знаю, що це людина. Коли людину розібрати до нага, тоді від інших людей годі її відрізнити. Годі знати, з якої держави чи краю вона походить. У Міхлі була одна кухарка Круцка,