Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Привид мертвого дому, Шевчук Валерій 📚 - Українською

Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

223
0
01.06.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Привид мертвого дому" автора Шевчук Валерій. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 107 108 109 ... 117
Перейти на сторінку:

Досі всі свої дії контролював мозком; навіть гаряча любов до тієї, котра вдруге стала моєю дружиною, ще замолоду не була безумством, а будувалася на нормальних підставах: хлопець і дівчина вподобали себе і любились, як уміли й могли, очевидно, не вельми глибоко, бо невдовзі перекинулася до іншого, я ж через те з відчаю не поліз у петлю, а ще з того іронізував. Коли ж почув, що вибранець моєї жінки розбився з новою коханкою на задньому сидінні, то спершу навіть розреготався, цілком неґречно, признаюся. Отоді-то й сталося, що моя колишня половина, а тоді новоспечена вдовичка, і потелефонувала, ніби я залишався їй найліпшим другом, і, ридаючи, розповіла цю історію, правда, оминувши факта, що її другий чоловік віз кудись таки нову коханку (про це сповістила невдовзі при довірній розмові, але я те довідався ще відразу по катастрофі з вуст моїх друзів, які люблять переповідати подібні пікантності); а відтак попросила прийти й допомогти їй, бо цілком утратила голову і вибилась із колії. Отож я, як дурний, навіть зайнявся організацією похорону свого суперника, зрештою, став одним із чотирьох, адже не родич, котрий мужньо підставив плече під гроба того мотоцикліста, і коли б мав лиху вдачу, міг би відчувати сатисфакцію. Одначе, занурившись у клопоти, не міг не пізнати: біда є біда незалежно від того, кого вона б’є, отож відтоді жарти щодо вмерлих чи мертвих з мого язика не зіслизали, особливо при дружині, хоча і в найтрагічнішому може бути своє комічне. Та це наше спільне пережиття знову зробило нас друзями, ми передзвонювалися, часом щось у мене просила, але ніколи не відчував: усе це жіночі штучки, бо ні разу нічим не заохотила мене до ближчих стосунків. Зрештою, це мене задовольняло, бо, правду кажучи, я її викреслив зі свого серця (з голови ні) і ніколи її туди не повертав, а жінки в таких речах чутливі. Так тривало років із три, ні, чотири, аж доки не сталось у мене тієї історії із завом. Отоді вона й постукала горішком об стовбура. Власне, все відбувалося нормально: вибравши її з-поміж знайомих та друзів на ангела-утішителя, я вчинив десь так, як і вона, коли розбився її коханий мотоцикліст, тобто потелефонував у скрутну хвилину, а це значило, що таки попросив допомоги, на яку розраховував, бо подібну допомогу колись подавав сам, а яка жінка таким моментом не скористується? Одне в цій ситуації було неясне: як могла вона здогадатися, що прийду саме в той вечір, адже відіслала з дому сина. Ну, хай це було простою випадковістю, але чому приготувала качку із яблуками — це вже випадковість не була, більше того, приготувала й свічки і влаштувала вечора, цілком подібного до тих давнєколишніх наших інтимних із випивкою, інтелектуальними балачками, сердечністю та й поєднаністю; при першому одруженні таке було в нас не раз, отже, свідомо повертала атмосферу нашої з’єднаності, а який чоловік подібне витримає? Отож я поклав їй руку на коліно, на що не зреагувала ніяк, а може, й зреагувала, бо від того коліна вдарив мені у руку струм, аж відсмикнув пальці. Та це не врятувало мене, бо той струм, хотів чи ні, збудив заснуле тіло, а ще того струму додалося, коли ми протанцювали під чудову музику, що линула з магнітофона, повільного танця, і я не стримався, щоб не поцілувати її — віддалася поцілункові так само, як колись. Але цього разу струм мене вже не бив, хіба хміль у голові звив кучеряві завертаси, від яких з’явилося очманіння. В результаті ми опинились у ліжку, і я відчув, пробуваючи в ній, що маю не просто задоволення, а звільнення: від проблем, гризот, важкоти у тілі, самотності та блукань світом, бо все це добряче мені остобісіло. Відтак сказав собі: "А яка, зрештою, різниця, люблю її чи ні, захоплений нею чи не захоплений, головне, що знайшов гавань, а чи цього не весь час шукав?" І саме це, здається, й стало головною моєю помилкою, бо я не любив жінки, а імітував любов до неї, а що найгірше, імітувала те саме до мене й вона, бо назагал надто віддалилися одне від одного, хоч і не настільки, як це буває в незнайомих людей, котрих при принагідній зустрічі вдаряє раптом меч пристрасті, і вони, хоч і не знають одне одного, за мить можуть стати найближчими з близьких. Цього в нас не було, бо надто добре зналися, як знаються однокласники чи однокурсники — ось чому вони так рідко одружуються. В нас, при новому з’єднанні не виникло т а ї н и, тієї загадки, яка й стає каменем-кременем, що ним викрешують з іншого каменя, навіть не кременя, іскри та вогонь. Отже, ми зійшлися не тому, що вогонь в нас викресався і воскресився, а тому, що обоє здалися перед випробуванням життям, а це вже і є колапс чи соІІаЬог — розрушення, падіння, ослаблення, занурення, потоплення — своїм з’єднанням ми не створили, а зруйнували отого духа, який і визначає т а ї н у, одним словом кажучи, ми змирились.

Ось чому в наші стосунки швидко завітав будень, значно швидше, як це буває у закоханих молодят, бо й молодятами не були та й закоханими. Єдине добре в цій ситуації те, що дістав нормальну, без проблем спромогу гасити свою сексуальну затурбованість, а отже, чинився ще спокійнішим, відтак ніщо мені не заважало ставати тим нурцем, котрий задоволено поринає в глибини буття, зовсім не маючи наміру вириватися з нього, щоб ковтнути справжнього повітря, адже безум у житті — це і є спроба такого повітря ковтнути.

Ось коли з’явилася та юна "відьмочка", і я, хоча зовсім того не бажав, таки випірнув із власних глибин, а таки ковтнув повітря безуму, якому немає мисленого виміру. І сталися зі мною дивні речі. Щодо дівчини — уникав її, як тільки міг, але вона постійно вигулькувала на дорозі. Це дивоглядна річ: у великому місті люди, навіть знайомі поміж себе і не вельми віддалені місцем прожиття, можуть роками не здибуватися, коли не підтримують зв’язків штучно: через телефони, домовлені зустрічі тощо. Але тут відбувалося щось аж зовсім чудне; міг би навіть подумати, що вона зумисне за мною стежить, відповідно й виринає в найнесподіваніші моменти, щоразу обливаючи мене мороком отих дивовижних очей і навіть сама лякаючись од тих здибувань. Але я чомусь упевнений, що зустрічі поза роботою були не підготовлені, а таки принагідні. Наприклад, заходив до трамваю чи магазину й заставав її там; міг перестрітися на вулиці; або взяти б такого приклада: можна прийти до певного місця двома шляхами, отож ішов тим, яким ходити не звик, — і опалювався мороком знайомих очей — ось чому називаю її "відьмочкою". А ще й тому, що, навіть не зустрічаючись, постійно відчував її в собі, більше того, впізнавав у інших, цілком незнайомих людях. Вона ніби поселилась у мені в голові, в нутрі, в шкірі й так чи інакше якимсь імпульсом про себе нагадувала. Гнав її із себе, часом брутально, а коли зустрічалися по-справжньому, вівся, наскільки міг, холодно: відводив очі, виходив із трамваю не на своїй зупинці, переходив на інший бік вулиці, але й це не допомагало; здавалося, вона розмножувалась у мені та в довкіллі багатоіпостасно: попереду, ззаду, з боків, знизу, згори, в тілі справжньому, в тілі уподібненому, в думках, снах, бажаннях — скрізь вигулькувала, як риба на плесі, й тільки чинила, що невідривно дивилась. Тоді приходив додому роздразнений, зморений, обезсилілий, а водночас і щасливий, задоволений і змолоділий, і тут, вдома, знаходив реальний лік на таке навадження, і ліком тим ставало задоволення від сексуальної роздразненості, тобто виявляв посилений інтерес до дружини. Накидався на неї при першій можливості: коли її хлопець гуляв, чи коли засинав, на що вона відповідала також гарячіше, ніж завжди, отже, виходило, що закохувався не в те мале чортеня, яке сколотило мій спокій, а таки у власну жінку, а чи такі речі жінкам приємні? З одного боку, так, бо відчувала пристрасть до себе, а з другого, не міг позбутися враження, що вона про все здогадується, бо часом зупиняла на мент пильного погляда і ніби забувалася на хвилю, а якось, уже бувши піді мною, сказала найпрозаїчніше:

— Таке враження, ніби в когось закохався?

— Не зрозумів, — мовив сердито. — Хочеш освідчення чи розладнати мене?

І це був єдиний випадок, коли став по-справжньому лихий. Якщо жінка під час кохання вставляє прозаїчне чи буденне слівце, котре до кохання стосунку не має, наприклад, при з’єднанні раптом охає й каже, що не встигла намочити білизну, або: "Стривай, щось у горлі пересохло, піду нап’юся" і так далі, то я скаженів і мав бажання її побити. Вона цього мого ґанджа знала, тому теми, що я, мовляв, у когось закохався, не продовжила, але я того зауваження не забув, воно увіч означало: провести дружину навряд чи вдасться, адже є речі, на які жінки надчутливі, і тут треба бути аж вельми сторожким. Я й був сторожким, але своєї абсурдної пристрасті подолати не міг, отож почав витворювати не кохання, а його імітацію, насправді не раз забуваючи, де є об’єкт імітації, а де його предмет. Тобто цілком не був упевнений, чи зімітував своє кохання до "відьмочки" (відтепер так її називав, бо імені не знав та й не намагався вивідати), чи до власної жінки. Тобто те, що я здурів од "відьмочки" й несамовитів од того, сумніву не викликало, сумнів був у іншому: чи не є мій одур реакцією власного-таки організму на колапс, котрий починався цього разу в родинному житті. А це значило, що я хотів любові, хотів справжнього погідного й дружнього життя, бажав злиття з жінкою не лише фізичного, але й духовного, а останнього й не було, бо жінка останнім часом почала мені на кожнім слові перечити, неодмінно викликаючи роздратування, отже, не гармонізувала, а дисгармонізувала, і спільності ми досягали однієї — в ліжку, та й то не завжди. Тим-то й кажу: чи не була "відьмочка" породженням моєї уяви, тобто чи не стала для мене соломинкою для того, що тоне, адже поринання — одна з ознак колапсу. Ясна річ, що особливої уваги до себе дівчина не могла не помітити — це в їхній, як казав, природі, але я аж зовсім не був певний, чи її підігрування моєму безумству було щире, чи тільки тонко розіграна насмішка кокетки, скоріше останнє, бо найправдоподібніше; принаймні ще не втратив настільки голови, щоб не розуміти й не бачити бар’єрів, котрі нас розділяли, зрештою, і їхньої неперехідності.

1 ... 107 108 109 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому, Шевчук Валерій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"