Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ДЖОН

— Нічого, якщо я поки що залишусь у вас? Моллі розізлиться, дізнавшись, що я покликала Сема на допомогу, — невпевнено лепетала Вікі, звертаючись до Джейка.

Дуже хотілося, щоб вона дивилася на мене, але її можна було зрозуміти. Після вчорашнього Вікі, напевно, не горіла бажанням розмовляти зі мною чи з Джеймсом.

— Що за питання? Звісно, — просто відповів Джейк, махнувши в бік столика зі стільцями під великою парасолькою. Але Вікторія так і залишилася стояти на тому самому місці, зчепивши руки за спиною.

А я раптом зрозумів, що оглядаю гостю з ніг до голови.

Я вперше бачив її при світлі дня і просто не міг відірвати очей. На Вікі був лише купальник насиченого зеленого кольору, який залишав мало простору для уяви. У той момент я подумав, що таких красивих, струнких ніг ще ніколи не бачив. Навіть якщо зважити на те, що Вікторія професіонально займалася танцями, швидше за все, такі ніжки дісталися їй від природи. На ідеально плоскому животі проглядалися натреновані м'язи, легкі контури яких хотілося обвести кінчиками пальців. А талія... Напевно, саме так виглядала «осина» талія в реальності.

Піднявши погляд вище, я зніяковів від своїх думок. Що ж, фігура в цієї дівчини була просто ідеальною, через що я не міг припинити витріщатися! А я саме витріщатися, очима вивчаючи кожен дюйм стрункого тіла. Від шестиденного перебування під сонцем шкіра Вікі набула оксамитового відтінку, а волосся відливало міддю і виявилося набагато світлішим, ніж виглядало в темряві. Вологі хвилясті локони обрамляли обличчя, але все ж таки кожен контур добре проглядався. Її смарагдові очі з піднятими зовнішніми куточками я міг легко роздивитись у всіх деталях зі свого місця. Я навіть побачив дрібне ластовиння, що всипало гострий носик. Учора притискаючи Вікі до себе, я не помітив цього. Виною тому було погане освітлення або мої нерви впереміш із гормонами, я не знав.

Проте сьогодні, коли я отримав можливість просто дивитися на Вікторію, зміг помітити більше милих нюансів її зовнішності. А ось пухкі губи у формі бантика й чітко виражені вилиці не давали мені спокою ще з першої зустрічі. Мені хотілося доторкнутися до них хоча б кінчиками пальців, відчути й запам'ятати їх на дотик.

Коли я розглядав обличчя Вікі, у якийсь момент наші погляди зустрілися. Добре, що вона не впіймала мене за розглядом грудей.

— Може, тобі дати футболку? — запитав Джейк у нашої гості.

Я ж намагався думати, що друг не помітив мого погляду на її тілі.

Вікі повернулася до Джейкоба і з милою усмішкою кивнула.

— Було б непогано. Ми просто плавали, коли все трапилося і якось не було часу одягтися, — додала вона, хоча ніхто й не питав, адже ми таки були на пляжі, і на вулиці стояла страшенна спека.

— Зараз принесу! — несподівано навіть для себе, вигукнув я.

Та й вийшло досить голосно, через що присутні в таборі одразу ж подивилися на мене.

Вікторія знову просто кивнула, а її погляд став наче несміливим. Я відчув, як у мене розростається почуття ніяковості, тому швидко розвернувся й пішов до намету за обіцяним. Шукаючи футболку, я подумки лаяв себе за те, що нервував і ще більше за мізерний вибір одягу, адже взяв лише кілька однотонних простих футболок, що здавалося зовсім непідходящим для такої гарної дівчини. Але ж я не міг попросити в хлопців щось інше, а потім передати Вікі, бо це було б безглуздо. За це я теж подумки лаяв себе.

Змирившись, я взяв звичайну чорну футболку із трикутним вирізом.

Коли я вибрався з намету і знайшов поглядом Вікі, то побачив поруч із нею Джеймса. Тієї ж миті в голові спливло закінчення вчорашнього вечора.

— Не лізь до неї! — гаркнув я, прямуючи до них.

Обернувшись на мій голос, Вікторія зробила крок назустріч.

— Все добре, Джеймс просто вибачився, — сказала вона, виставивши руку вперед, ніби зупиняючи чи заспокоюючи мене.

Усвідомлення, що я знову поводжуся, як ревнивий козел обрушилося на мене немов відро крижаної води. Я зупинився й завмер, вдивляючись Вікі в обличчя, шукаючи там ознаки злості. Але натомість я зустрів ту саму ж милу усмішку. Дивлячись у очі насиченого зеленого кольору, я згадав, як повівся вчора ввечері. Як з образою дивився на Вікторію. Усе це разом викликало в мене почуття сорому та бажання провалитися під землю.

Вікі або помітила, що зі мною щось не так, або їй хотілося одягтися і сховати своє прекрасне тіло від чужих очей, але в результаті вона рушила мені назустріч. А я? Я ж стояв як повний ідіот, раптом прирісши до землі.

— Це мені? — спитала Вікторія, зупинившись за крок від мене.

І я повівся як розумово відсталий. Відкрив рота, при цьому чи мукаючи, чи дивно дихаючи. Потім глянув на свої руки, у яких я тримав футболку, дивлячись на неї так, ніби не розумів, як вона взагалі потрапила туди. А далі, коли все це склалося в розуміння того, що відбувається, я нарешті простяг чортову футболку.

— Ой, так, тобі. Вона чиста.

Чесне слово, мені хотілося врізати самому собі. Хто взагалі, даючи річ, каже, що вона чиста? І хто взагалі вірить у це, після почутого?

«Трясця, що я несу», — крутилося в голові.