Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

Від моїх слів усмішка Вікторії стала лише ширшою. Взявши футболку, вона відвернулася від мене, щоб одягнутися. Швидше за все, це було рефлекторно, але мені в той момент відкрився зовсім новий вид. Соромно зізнаватись, але я відразу ж витріщився на стегна Вікі. А якщо вже зовсім відверто, то на її апетитні сідниці. Трусики, що були на ній, наче як називалися бразиліани, хоча це не важливо. Факт залишався таким — вони мало прикривали, і я безсовісно милувався пружною попкою Вікторії. Дякувати Богу, мені вкотре пощастило, і я не був спійманий зі своїм хтивим поглядом. Взагалі-то, до від'їзду на пляж я був із дівчиною, але зняти напругу однозначно слідувало, якщо мені не хотілося злякати це прекрасне створіння своїми гормонами, що збунтувалися.

— Дякую, — прощебетала Вікі, повернувшись до мене.

— Якраз, — якогось біса сказав я.

Від моїх слів вона мило розсміялася, а я в черговий раз подумки лаяв себе за нісенітницю, яку ніс.

Настала незручна пауза. Ми так і стояли один навпроти одного, переступаючи з ноги на ногу. Не знаю, про що там думала Вікторія, а от я намагався збагнути, що ж такого сказати, щоб знову не виставити себе ідіотом і припинити довге мовчання.

— Будеш каву?

Цей варіант здався мені чи не найгеніальнішим, і я навіть усміхнувся.

— Я не п'ю каву, — відповіла Вікі, зчепивши руки в замок.

— Можу пошукати чай, — швидко знайшовся я, але одразу ж запнувся і з паузою додав: — Та сумніваюся, що в нас є.

Вікторія хитнула головою і вдячно всміхнулася.

— Ох, не треба, я вже пила вранці каву.

Мій вираз обличчя варто було зняти на камеру, щоб потім показувати людям як приклад перезавантаження живої істоти. Подумки склавши сказане мною і слова Вікі, я дійшов єдиного логічного висновку — через свої фантазії я був неуважним. Але мій рот уже був відкритий і, мабуть, вирішив продовжити говорити.

— Так ти ж не п'єш каву? Чи я щось плутаю?

Мила усмішка на обличчі Вікторії трохи померкла, вона завела руки за спину, і я помітив, як напружилися тендітні плечі.

— Взагалі, я п'ю чай, але іноді вранці можу випити кави. Лише вранці й лише іноді.

Голос Вікі звучав не так мелодійно та весело, як до цього. Мені здавалося, що я чув у ньому напругу. В голові відразу сплив вчорашній «допит», від якого їй було ніяково, а потім я зрозумів, що зараз зробив те саме й мені самому стало ніяково.

— Гей, може, хоч сядете? — крикнув Джеймс, звертаючись до нас.

Чорт, адже не минуло й доби, як я був готовий його придушити, а тепер хотів подякувати, що врятував мене від чергової ганьби.

Ми обоє рушили до Джеймса, а підійшовши до нього, я відставив крайній ліворуч стільчик, запрошуючи гостю сісти. Але Вікі дивилася на нього з явною підозрою. Збоку це виглядало дуже кумедно, особливо якщо врахувати, що праворуч великий Джеймс, розвалившись, сидів на стільці, а вона, значно поступаючись йому в розмірах, боялася зробити те ж саме.

— Джейк уперше сів тільки вчора, — весело озвався я й сам сів, ніби як показуючи, що конструкція цілком стійка.

Вікторія підняла до мене свої прекрасні смарагдові очі, вдячно всміхнулася й повільно опустилася на стільчик.

— Їсти будеш? — не перестаючи жувати, спитав Джеймс у гості.

Ну ось чому він не міг бути чемним? Поруч із такою милою дівчиною мій друг поводився як справжнісінький придурок. Я шумно втягнув повітря носом, що одразу ж привернуло погляд Вікі, і вона насторожилася.

— Ми все перетерли, так що не парся, — посміюючись, озвався Джеймс, нарешті закінчивши жувати. — Джонні не кидатиметься на мене.

Секунду тому я й не думав про це, а ось після слів та їх подачі все ж таки захотілося заїхати другу, який наче спеціально дратував мене.

— Взагалі-то, я тут, якщо ти не помітив.

— Дякую, але я вже поснідала, — протараторила Вікторія, явно бажаючи закрити тему.

На обличчі Джеймса розпливлася широка посмішка і я здогадався, що він щось задумав. Як-не-як ми товаришували із самого дитинства. Тому нічого хорошого можна було не чекати.

— Шкода, що Джон не дав тобі зелену футболку, було б під колір очей, — розтягуючи слова, промовив Джеймс, а потім зиркнув на мене, спостерігаючи за реакцією.

Як ми взагалі потоваришували?

Моє роздратування ставало таким самим явним, як і його випади.

— І я все ще сиджу тут, — я спробував спародіювати Джеймса.

— Тоді був би перебір із зеленим. Мені більше до вподоби чорна.

Тон Вікторії змінився. Вона говорила впевнено, з викликом. Мені навіть здалося, ніби Вікі хотіла осадити Джеймса, наче вона... Хотіла заступитися за мене? Від однієї думки, що це може бути так, я відчув, як приємне лоскотливе тепло поширилося по тілу.

— А де Джейк? — слідом спитала Вікі.

Тільки після питання я помітив, що друга ніде не видно.

— Може, він теж вирішив допомогти, — тільки встиг припустити я, як на горизонті з'явилися дві фігури — Сем і Джейкоб.