Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

Коли вони підійшли досить близько, Вікторія підхопилася зі стільця і ​​побігла до них назустріч.

— З нею все добре? Вона дуже зла? — стривожено сипала питаннями вона.

— Так і так, — відповів Сем, прямуючи прямо до свого намету.

Певна річ, після цього ми витріщилися на Джейка, не розуміючи, що такого сталося. Але той лише знизав плечима, показуючи, що й сам нічого не знає.

— Як гадаєш, мені вже можна повернутися? — Вікі звернулася до Джейкоба.

— Без поняття. До вашого табору я так і не дійшов, — відповів він.

— Але ж Сем розповідав щось? — не вгавала Вікторія.

— Я був на пів дорозі, коли побачив, як він іде назустріч. Повертаючись сюди, Сем сказав тільки, що з Моллі все гаразд і скоро їй стане краще. Більше не промовив жодного слова, — розмовляючи з Вікі, Джейк із похмурим виглядом косився на намет Сема.

— Залишайся в нас, а трохи пізніше всі разом підемо до вас, — запропонував я.

Мною рухало егоїстичне бажання побути ще трохи в компанії Вікторії. Хоч я й не міг упоратися з язиком, гормонами та нервами, усе одно мені подобалося, коли вона поряд.

Повернувшись до мене, Вікі подарувала мені звичну вдячну усмішку.

— Дякую, Джоне.

Моє ім'я було звичайнісіньким і досить поширеним. Я чув, як його вимовляють різні люди та з різною інтонацією. Але з вуст Вікторії воно звучало напрочуд особливо.

— Щоправда, у нас не дуже весело, — додав я, окинувши поглядом стіл, за яким так і сидів Джеймс.

Швидше за все, поки я випав із реальності, прокручуючи в голові останні слова Вікі, Джейк теж забрався у свій намет, наслідуючи приклад Сема.

— Ти можеш зіграти на гітарі і стане веселіше, — запропонував Джеймс.

Весь цей час він вдавав, що дивиться щось на планшеті, але, як виявилося, нічого не пропустив повз вуха.

Після слів друга я напружився, роздумуючи, який каверз Джеймс підготував цього разу.

— У тебе тут гітара? — здивовано запитала Вікі, привертаючи до себе всю мою увагу.

— Джон скрізь її із собою тягає, — знову вставив свої п'ять центів друг.

Але Вікторія навіть мигцем не глянула в його бік, а мені подарувала усмішку.

— Зіграєш щось? — з неприхованим захопленням спитала вона.

Якби про те ж саме мене попросила, наприклад, Джесс, я б відмовився. Найчастіше на гітарі я грав у колі друзів, а в студії виключно на фортепіано. І всі ці рази були пов'язані з опрацюванням нових пісень. Але, дивлячись у сяючі очі Вікторії, я був готовий грати все, що вона попросить, аби вони світилися якнайдовше.

— Звісно, — м'яко промовив я. — Що тобі подобається? Може, щось конкретне зіграти?

— Ти замовляй, не соромся, — втрутився Джеймс, знову взявшись жувати. — Джон знає якщо не всі пісні у світі, то, напевно, більшу частину.

Від його слів Вікі захихотіла й на мить замислилась, кумедно випнувши нижню губу. Потім її брови смикнулися вгору, а очі розширилися.

— Є один каліфорнійський гурт, — з ентузіазмом почала вона, — у якого нещодавно вийшла нова пісня, називається «Душа». Якщо хтось дасть мені вийти в інтернет, то можу знайти ноти.

— Ти зараз про The Shadows? — запитання пролунало з таким самим відвертим подивом, яке читалося й на моєму обличчі. Навіть Джеймс кинув жувати сендвіч і подивився на нас.

— Так, ти чув цю пісню? — озвалася Вікторія.

Джеймс тієї ж миті залився гучним басистим сміхом. Я стрельнув у нього застережливим поглядом, розуміючи, що Вікі не знає, хто ми такі. І мушу відмітити, що це виявилося приємною новиною та відчуттям.

Я встав, щоб узяти гітару, яка стояла за Джеймсом, і коли схилився, тихо сказав:

— Не здумай нічого ляпнути.

Цей ідіот лише сильніше засміявся, але, дякувати Богу, все-таки промовчав. А коли я повернувся на своє місце, Вікторія вже сиділа на стільчику.

— Ти точно знаєш, як грати цю пісню? — раптом перепитала вона.

— Справді, Джонні, ти точно знаєш? — крізь сміх повторив Джеймс.

Проігнорувавши друга, я взяв свій стілець і поставив перед Вікі так, щоб вона відвернулася від ідіота, який усе ще сміявся.

— Так, я добре знаю цю пісню, — відповів я, сівши.

Як я й розраховував, Вікторія повернулася спиною до Джеймса і трохи подалася вперед. Вона уперлася ліктями в коліна й обхопила обличчя долонями. Це виглядало так мило, що мені захотілося податися назустріч і торкнутися кожного крихітного ластовиння, яким був усипаний ніс і трохи щоки. Але мені слідувало бути більш стриманим та вихованим, тому я лише дивився і прокручував у голові, щоб хотів зробити.

Спіймавши зніяковілий погляд Вікторії, я зрозумів, що знову мовчки витріщаюся на неї без жодного руху. Добре, що на той момент у мене була гітара. Я швидко переключився на гриф і почав грати.

Коли я знову наважився глянути на Вікі, побачив те, чого не очікував. Вона дивилася не на руки, що перебирали струни, або гітару, яка відтворювала мелодію пісні, що була замовлена. Ні, Вікторія дивилася на мене. Точніше, на обличчя, поки мої очі бігали грифом. Її губи трохи розімкнулися, і вона зробила короткий вдих. Сам не знаю, чому, але я раптом нахилився вперед. А слідом за мною і Вікторія посунулася ближче та шепнула так, щоб почув тільки я: