Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вам краще б здрімнути, Сегуро. Тут видима нічия.
— Яка там нічия! Ось гляньте. Я б’ю вашу дамку.— Він одкоркував пляшечку з червоною етикеткою і вихилив її ДО дна.
— За дамку п’ють дві,— сказав Уормолд і подав йому пляшечку «Дансдейлзького добірного».
Сегура важко відкинувся на спинку стільця; підборіддя його тремтіло.
— Здавайтеся,— сказав він.— Я в піддавки не граю.
— І не подумаю. У мене голова ясніша. Дивіться: фук. Тепер ваш хід.
Уормолд висмоктав пляшечку «Канадського». «Треба зробити все, щоб це була остання,— подумав він.— Якщо Сегура зараз не звалиться, мені кінець. Я буду вже такий п’яний, що не зможу натиснути курка. Здається, він казав, що пістолет заряджений...»
— Нічого не вийде,— прошепотів Сегура.— Все одно вам каюк.— Він обережно потягнувся до дошки, неначе тримав у руці рідке яєчко.— Ось, бачите?— І почав знімати шашки — одну, другу, третю...
— Ану пийте, Сегуро, пийте!— З дошки одна за одною зникали найясніші особи: «Георг IV», «Королева Анна», «Гірська королева».— Ходіть, Сегуро. Чи, може, фукнути вас іще раз? Пийте.— «Бочка шістдесят дев’ять».— Іще одну. Пийте, Сегуро.— «Генерал Грант», «Старий Арджіл».— Пийте, Сегуро, пийте. От тепер я здаюся.
Та здався не він, а Сегура. Уормолд розстебнув капітанові комір і прихилив його голову до спинки стільця. Але, йдучи до дверей, і сам хитався. В кишені його лежав Сегурин пістолет.
2
У «Севіл-Білтморі» він підійшов до внутрішнього телефону і подзвонив Картерові. Очевидно, нерви у Картера були міцніші, ніж у нього. Картер провалив свою місію на Кубі, однак не від’їжджав, а залишався — чи то в ролі мисливця, чи, може, в ролі підсадної качки.
— Добрий вечір, Картере.
— А, Уормолд... Здрастуйте.— У Картеровому голосі бринів холодок ображеної гідності.
— Я хочу вибачитись перед вами, Картере. Ота безглузда історія з віскі... Певне, я був добряче п’яний. Я й зараз трохи той... Не люблю, знаєте, вибачатись.
— Гаразд, Уормолде. Ідіть спати.
— Ще й сміявся з вашого заїкання... Порядна людина так не робить.
Він раптом помітив, що наслідує Готорна. Мабуть, блюзнірство — професійна хвороба.
— А я й не зрозумів, куди ви х-хилите.
— Я скоро... скоро збагнув, що неправий. Ви були зовсім не причетні. Отой клятий метрдотель сам отруїв свого собаку. Пес був, звичайно, старий, але навіщо ж давати отруєну їжу — є й інші способи.
— Так от у чім справа! Дякую, що подзвонили, але зараз уже пізно, і я х-хочу спати.
— Найкращий друг людини...
— Про що ви г-говорите? Не розумію.
— Цезар, друг короля... а ще був грубошерстий... той, що пішов на дно. До самої смерті був біля хазяїна.
— Ви п’яні, Уормолде.
Неважко удавати з себе п’яного, коли ти справді випив... Скільки ж це він випив?.. П’яному вірять — in vino veritas[122]. П’яного і вбити легше. Цей Картер буде дурнем, коли не скористається з нагоди.
Уормолд сказав:
— А мені якраз охота трохи погуляти... по отих місцях.
— По який місцях?
— Та по тих, що ви хотіли побачити в Гавані.
— Зараз уже пізно.
— Що ви, найкращий час.— Він відчув Картерове вагання навіть по телефону і сказав: — Візьміть з собою пістолет.— Якось незручно вбивати неозброєного вбивцю, хоч Картер і так навряд чи вийде неозброєний.
— Пістолет? Навіщо?
— В таких місцях усяке трапляється.
— А чом би вам не взяти свій?
— У мене нема.
— У мене теж.
Уормолдові здалося, ніби в трубці щось клацнуло: може, то Картер звів курок. «Трапила коса на камінь»,— подумав він і усміхнувся. Та усмішка так само шкідлива в хвилину ненависті, як і в хвилину любові. Йому довелося нагадати собі мертвий погляд Гассельбахера на підлозі бару. Вони не дали бідоласі жодного шансу на порятунок, а він дає їх Картерові більше, ніж треба. Тепер він почав шкодувати, що забагато випив.
— Почекайте мене в барі,— сказав Картер.
— Тільки недовго.
— Треба ж мені одягнутись.
Уормолд радів, що в барі темно. Картер, мабуть, подзвонить своїм друзям і призначить їм побачення. Але тут, у барі, їм не вдасться заскочити його зненацька. Дверей лише двоє: одні з вулиці, другі — з готелю; позаду — щось на зразок балкончика, на який він зможе спертися рукою, щоб не тремтів пістолет. Кожному, хто зайде в бар, доведеться спочатку звикнути до темряви. Він теж коли зайшов, то не зразу міг розрізнити, скільки там відвідувачів, один чи двоє, бо парочка на канапі сиділа обійнявшись.
Він замовив віскі, але пити не став і, влаштувавшись на балкончику, пильно стежив за обома дверима. Нарешті хтось увійшов; лиця розгледіти не можна було, але по характерному жесту руки, що погладжувала кишеню з люлькою, Уормолд упізнав Картера.
— Картере!
Той підійшов.
— Ну, поїхали,— сказав Уормолд.
— Спершу х-хильніть, і я з вами за компанію.
— Я вже і так перебрав, Картере. Треба вийти на повітря. Вип’ємо потім де-небудь.
Картер сів.
— А куди ви мене повезете?
— У перший-ліпший будинок. Вони тут скрізь однакові. Десять-дванадцять дівчат на вибір. Вам усіх покажуть. Ну, ходім. Після півночі там не протовпишся.
Картер завагався.
— Треба спочатку випити. Тверезому якось незручно йти в такі місця.
— Ви кого-небудь чекаєте?
— Ні, а що?
— Нічого. Мені здалося, що ви весь час позираєте на двері.
— У мене ж тут немає знайомих. Я вам казав.
— Крім доктора Брауна.
— Так, звичайно. Але він нег-годяща компанія для такої прогулянки, правда ж?
— Ідіть, Картере, я за вами.
Картер знехотя рушив до дверей. Він явно шукав приводу затриматись.
— Заждіть, я зараз — тільки скажу кілька слів портьє. Мені мають подзвонити.
— Доктор Браун?
— Так.— Він вагався.— Недобре піти, не дочекавшись його дзвінка. Може, заждемо ще кілька х-хвилин, Уормолде?
— Скажіть портьє, що ми повернемося до першої,— якщо ви, звичайно, не схочете лишитися там до ранку.
— Краще все-таки зачекати.
— Тоді я піду без вас. Хай вам чорт, Картере! Мені здавалося, що ви й справді цікавитеся містом.
І швидко вийшов. Його машина стояла навпроти. Не обертався,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.