Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Який ви г-гарячий, Уормолде!

— Пробачте. Це од віскі.

— А ви зможете вести машину?

— Краще, Картере, сідайте за кермо ви.— А сам подумав: «Принаймні так він не зможе тримати руки в кишенях».— Перший поворот праворуч, потім перший ліворуч, Картере.

Вони виїхали на набережну. Вузький білий пароплав виходив з гавані: мабуть, одне з туристських суден, що курсували між Гаваною та Кінгстоном. Біля поручнів бовваніли закохані парочки, такі романтичні в місячному сяйві; оркестр награвав трохи набридлий вже фокстрот «Я міг би всю ніч танцювати».

— Мимоволі починаєш тужити за рідним домом,— сказав Картер.

— Ви маєте на увазі Нотвіч?

— Так.

— Там же нема моря.

— У дитинстві човни на річці здавалися мені такими ж великими, як і цей пароплав.

«Убивця не має права сумувати за рідним домом, він повинен бути бездушною машиною, і мені теж треба стати такою машиною»,— думав Уормолд, намацуючи в кишені хусточку, якою мав стерти відбитки пальців з пістолета. Але як же вибрати слушний момент? І де — в якому закапелку чи під’їзді? А що, коли Картер вистрілить перший?..

— Хто ваші друзі, Картере? Німці? Американці?..

— Які друзі? — перепитав Картер і цілком щиро сказав: — Я не маю друзів.

— Зовсім не маєте?

— Ні.

— Тепер — знову ліворуч, Картере, потім — праворуч. Вони повільно їхали вузенькою вуличкою, обабіч якої були двері нічних клубів. Звідкілясь ізнизу долинали звуки оркестру, наче голос Гамлетового батька або підземна музика в Александрії. Два швейцари у лівреях навперебій зазивали їх до себе. Уормолд сказав:

— Давайте станемо. Мені страшенно хочеться випити.

— Це все оті будинки?

— Ні. Туди ми поїдемо потім,— відповів Уормолд і подумав: «От якби він облишив кермо та взявся за пістолет, мені б легше було стріляти».

Картер спитав:

— А ви знаєте цей клуб?

— Ні, зате знаю мелодію.

Дивна річ: там саме грали «І твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».

На фасаді будинку висіли кольорові фото голих дівчат, а неонові літери обіцяли «цілковите роздягання». Смугасті, мов дешева піжама, східці вели вниз, у підвал, де від сигарного диму стояла густа сиза імла, «Що ж, місце для страти непогане,— подумав Уормолд.— Та спершу треба випити».

— Ідіть уперед, Картере.

Картер вагався. Він розкрив рота, але не міг вимовити й слова. Уормолд уперше чув, щоб він так довго трудився над отим «г».

— Я г-г-гадаю...

— Що ви гадаєте?

— Та ні, нічого.

Вони сіли і замовили бренді з содовою. Від столика до столика ходила дівчина, поступово скидаючи з себе вбрання. Почала вона з рукавичок. Один з відвідувачів слухняно взяв їх, наче теку з канцелярськими паперами. Потім дівчина обернулася спиною до Картера і попросила його розстебнути корсет. Картер, густо почервонівши, довго морочився з гачками, а вона весь час повискувала від лоскотки.

— Пробачте, я ніяк не знайду, де тут...— промимрив він.

Чоловіки за сусідніми столиками похмуро стежили за Картером. Ніхто навіть не посміхнувся.

— У вас, певно, не було практики в Нотвічі. Дайте-но я...

— Та відчепіться! Чуєте?

Нарешті він здолав розстебнути корсет, і дівчина, скуйовдивши його ріденьку чуприну, помандрувала далі. Картер вийняв гребінець і розчесав волосся.

— Мені тут не подобається,— сказав він.

— Не дуже ви сміливі з жінками, Картере.

Ну хіба ж можна стріляти в людину, яка викликає сміх?

— Терпіти не можу цих тваринних розваг,— відказав Картер.

Вони піднялися сходами нагору. Картерова кишеня стовбурчилася. Звичайно, там могла бути і його нерозлучна люлька. Картер знову сів за кермо, буркочучи собі під ніс:

— Подумаєш, дивина — повії роздягаються!

— Ви небагато їй допомогли.

— Я шукав, де та змійка.

— А я просто хотів випити.

— І бренді в них нікудишнє. Певне, мішають з чимось.

— Ваше віскі було ще гірше, Картере.

Уормолд намагався розлютити себе, щоб забути, як цей бідолаха невміло порався з корсетом і густо червонів від сорому.

— Що ви сказали?

— Зупиніть машину.

— Навіщо?

— Ви ж хотіли в такий будинок. Ось він.

— Але... тут нема ні душі.

— Двері й віконниці завжди зачинені. Виходьте й подзвоніть.

— Що ви сказали про віскі?

— Нічого. Виходьте і дзвоніть.

Місце тут було нічим не гірше за отой підвал (сліпі стіни теж годилися для цієї мети): сірий фасад і темний закуток, куди ходять тільки за природною потребою. Картер повільно випростав ноги з-під керма; Уормолд пильно стежив за його незграбними рухами. «Дуель буде чесна,— переконував він себе, — адже він більше звик убивати, ніж я, і шанси у нас приблизно однакові. А я навіть не знаю, чи заряджено мій пістолет. У нього куди більше шансів на порятунок, ніж було в Гассельбахера».

Картер зволікав, тримаючись за дверцята машини.

— А може, колись іншим разом, — мовив він. — Я, знаєте, не г-г-г...

— Ви просто боїтеся, Картере.

— Я ніколи ще не х-ходив по таких місцях. І, правду кажучи, жінки мені не так уже й потрібні.

— Мабуть, не веселе у вас життя.

— Я можу обійтись і без них, — сердито сказав Картер. — У мене є важливіші справи, ніж бігати за...

— Чого ж ви ходили в такий дім?

І Картер знову вразив Уормолда щирою відповіддю:

— Я намагаюся себе розпалити... та коли треба...— Він був на краю зізнання і нарешті наваживсь: — У мене нічого не виходить. Не можу, знаєте...

— Вилазьте з машини!

«Треба кінчати, поки він мене остаточно не розчулив»,— подумав Уормолд. З кожним словом Картер перетворювався на таку ж людину, як і він сам, людину, котру можна було пожаліти й розрадити, але не вбити. Хто знає, які мотиви приховані за кожним випадком насильства?.. Він витяг з кишені Сегурин пістолет.

— Що це?

— Вилазьте!

Картер притулився до дверей будинку розпусти; на обличчі його не було страху — тільки похмуре невдоволення. Він боявся жінок, а не насильства.

— Ви помиляєтесь, — сказав він. — Це Браун дав мені віскі. Я людина маленька.

— Зараз мова не про віскі. Адже це ви вбили Гассельбахера?

І знову Картер здивував Уормолда своєю щирістю. Була в ньому якась своєрідна чесність.

— Я тільки виконував наказ, Уормолде. Я не х-х-х...