Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Іммігрантів могли звинуватити в «яскраво вираженій упередженості», а їхні свідчення трактували як «сумнівні історії про звірства». Зрештою провідний дослідник радянської історії назве збірку «Чорні справи» продуктом Холодної війни, котрий не має наукового значення.[1242] А тим часом почала змінюватися ситуація в самій Україні.

У 1980 році, напередодні п’ятдесятих роковин голоду, українська діаспора в Північній Америці активізувала свою діяльність. У Торонто Український комітет досліджень голоду почав записувати інтерв’ю зі свідками в Канаді, США та Європі.[1243] У Нью-Йорку Фонд катедр українознавства запропонував молодому науковцю Джеймсу Мейсу, котрий щойно написав докторську роботу з української історії, очолити великий дослідницький проект в Українському дослідному інституті в Гарвардському університеті.[1244] Як і в минулому, відбувалися конференції, демонстрації та зустрічі в українських церквах і клубах в Чикаго та Вінніпезі. Проте цього разу резонанс від заходів був іншим. Французький історик комунізму П’єр Ріґуло написав, що «людські знання не нагромаджують як цеглини стіни, яку повільно вибудовують руки каменяра. Розвиток знання, його стагнація або втрата залежить від соціальних, культурних і політичних обставин».[1245] У випадку України ці обставини почали змінюватися саме в 1980-х роках, і цей процес тривав ціле десятиліття.

Сприйняття України на Заході зазнало змін завдяки досить повільним трансформаціям всередині Радянського Союзу. Смерть Сталіна в 1953 році не призвела до змін у ставленні влади до голоду. У таємній доповіді Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС у 1956 році наступник Сталіна засудив «культ особи», а самого Сталіна — за вбивство сотень тисяч людей, включно з багатьма партійними лідерами протягом 1937–1938 рр. Однак Хрущов, перший секретар ЦК КП(б)У з 1938 до 1947 року, не сказав ані слова про голод і колективізацію. Його відмова визнати голод означала, що протягом наступних років долю селянства буде важко висвітлити навіть дисидентам. У 1969 році Рой Медвєдєв, своя людина у вищих партійних колах, згадав про колективізацію в книжці «До суду історії. Про Сталіна і сталінізм» — першій «дисидентській» історії сталінізму. Медвєдєв описав, як «десятки тисяч» селян помирали від голоду, але визнав, що він знав про це дуже мало.

Втім, «хрущовська відлига» оприявнила багато тріщин у системі. Хоча історики не могли досліджувати складні теми, до них почали звертатися письменники. У 1962 році радянський літературний журнал «Новый мир» надрукував повість Олександра Солженіцина «Один день з життя Івана Денисовича». Це було перше правдиве зображення радянського ГУЛАГу. У 1968 році інший журнал опублікував новелу маловідомого радянського автора Володимира Тендрякова, в якій змальовано смерть «розкуркулених і висланих з України» біля станції в районному центрі в Росії: «Бачити там зранку мертвих стало звичним, приїжджала підвода, конюх з лікарні Абрам звалював трупи. Помирали не всі, багато хто ходив курними, непоказними вуличками, тягнучи за собою слонячі від водянки, безкровні блакитні ноги, по-собачому благальними очима обмацуюючи кожного перехожого».[1246]

У самій Україні інтелектуальне й літературне відкидання сталінізму мало національний присмак. У менш репресивній атмосфері кінця 1950-х і початку 1960-х років українська інтелігенція в Києві, Харкові та Львові знову почала говорити й писати про можливість національного відродження. Багато з них здобули початкову шкільну освіту українською мовою й виросли, слухаючи «альтернативну історію» від своїх батьків, бабусь і дідусів. Дехто навіть почав відкрито агітувати за українську мову, літературу та історію, відокремлену від російської.

Ці приглушені спроби відтворити тінь національної ідентичності сполошили Москву. У 1961 році сімох українських науковців заарештували та віддали під суд у Львові. Серед них — Степана Віруна, який долучився до написання памфлету, що засуджував «невиправдані репресії, супроводжувані звинуваченнями в націоналізмі, та знищення сотень партійних і культурних діячів».[1247] Ще кілька десятків інтелектуалів судили в Києві в 1966 році. Серед інших «злочинів» їм інкримінували зберігання книги з «антирадянським» віршем; через відсутність імені автора співробітники спецорганів не впізнали вірш Тараса Шевченка (поезію якого ніхто не забороняв).[1248] За арештами стояв Петро Шелест, якого згодом у 1973 році виведуть зі складу Політбюро КПРС і також звинуватять у тому, що в творі «Україно наша Радянська» він «забагато місця відводить минулому України, її дожовтневій історії, в той час слабко розкриваються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму». Книжку заборонили, а Шелест перебував в опалі до 1991 року.[1249]

Проте в 1970-х роках СРСР вже не був абсолютно ізольованим від світу, і цього разу арешти інтелектуалів набули розголосу. Українські в’язні передавали інформацію про своє становище до Києва; дисиденти в Києві встановили зв’язок з Радіо Свобода та ВВС. До 1971 року настільки багато матеріалів переправили за кордон, що стало можливим зібрати і видати редаговану збірку свідчень разом із палкими заявами ув’язнених активістів українського національного руху. У 1974 році дисиденти видали підпільний журнал, що містив кілька сторінок про колективізацію і голод 1932–1933 років. Також з’явився англійський переклад журналу під назвою «Етноцид українців у СРСР».[1250] Радянські аналітики й спостерігачі на Заході поступово усвідомили, що українські дисиденти мали свій окремий і виразний перелік претензій. Радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році та обрання Президентом США Рональда Рейгана в 1981 році ознаменували закінчення періоду розрядки напруги на міжнародній арені. Відтоді більша частина громадськості на Заході знову звернула увагу на історію радянських репресій, включно з репресіями в Україні.

На початок 1980-х років також відбулися зміни в українській діаспорі. Краще зорганізована і з більш потужними ресурсами — її члени вже не були бідними біженцями, а стали шанованими представниками середнього класу в Північній Америці та Європі, і таким чином могли підтримати більш вагомі проекти, систематизувавши розпорошені в книгах та фільмах матеріали. Канадський проект інтерв’ю виріс у великий документальний фільм «Жнива розпачу», котрий отримав нагороди на кінофестивалях. Стрічку також показали на канадському громадському телебаченні навесні 1985 року.

У США початкова відмова громадської телекомпанії демонструвати фільм через його «правий» політичний характер викликала суперечки. Урешті-решт канал PBS вирішив показати фільм у вересні 1986 року як особливий випуск програми «Гаряча лінія», продюсером якої був колумніст-консерватор та редактор «National Review» Вільям Баклі. Одразу за фільмом відбулися дебати між Баклі, істориком