Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

****

Я вже майже дрімала, коли хтось  мʼяко сів на край мого ліжка. Ледь чутний шелест тканини, знайоме тепло, і дотик пальців до мого волосся — повільний, обережний, як подих.

— Райвене?.. — прошепотіла я, не відкриваючи очей.

— Спи, — так само тихо відповів він, продовжуючи гладити моє волосся. Його голос звучав незвично м’яко. — Я просто хотів… побути поруч. Хоч трохи.

Я ледь повернула голову в його бік. Його пальці торкалися мого чола, ковзали по пасмах, ніби щось у мені заспокоювали. А може — в ньому самому.

— Ти не спиш, — констатував він.

— Я не можу спати, коли поруч демон з кризою ніжності.

Я почула, як він тихо засміявся. Ледь-ледь, майже беззвучно. Його рука залишалася на моїй голові, і це було так незвично… І так потрібно.

— Ти поїдеш, — сказав він після паузи. — А я залишуся тут, серед усіх цих інтриг, політики і недовіри. І я… — він замовк, а тоді додав: — Я просто хочу, щоб ти знала: ніщо з цього не важливіше за тебе.

— Навіть Підземний світ? — запитала я тихо, вже відкривши очі.

Він нахилився до мене ближче, його очі в темряві блищали, немов чорні зірки.

— Навіть якщо Безодня вирішить влаштувати революцію прямо в моїй вітальні.

І перш ніж я встигла щось сказати, він поцілував мене в лоб — тепло, довго, з тією ніжністю, яка завжди залишала шрами в серці.

— Спи, рідна, — прошепотів він і підвівся, так само безшумно, як і з’явився.

А я лежала, тримаючи той поцілунок, як скарб, знаючи, що нічого не буде просто… але в мене є він.

****

Мене розбудив легкий стукіт у двері.

— Міс Селесто, — пролунав знайомий голос сера Анджелуса. — Час вирушати.

Я розплющила очі, в кімнаті панувала ще тиша, а за вікном уже починало світати — небо заливалося м’якими відтінками рожевого і золота. Світ повільно прокидався, але здавалося, що цей ранок — особливий. Занадто спокійний, занадто правильний. Наче він знав, що я їду.

Я вдяглася форму Академії, перевірила сумку і, зупинившись перед дзеркалом, подивилася на себе. Схожа на ту дівчину, що колись приїхала до Академії? Ні. Та дівчина давно змінилася.

Коли я відкрила двері, сер Анджелус стояв у коридорі — як завжди з ідеально рівною поставою, в темному костюмі, з цілковито спокійним, навіть трохи зворушеним виразом черепа.

Він увійшов до мене в кімнату. А потім швидко відкрив портал.

— Я піду з вами, переконаюся, що все добре, — промовив він.

Я подивилася на нього з подивом.

— Я своїми кістами відповідаю за вас перед господарем, — сказав Анджелус, і направився до порталу.

Ми ступили в портал. Світ закрутився, все змішалося — світло, звуки, відчуття — а потім ми вже стояли посеред лісової прогалини біля кордону з Онуарком.

Прогалина була залита ніжним, сріблясто-золотим світлом світанку. Високі дерева оточували її, мов природні стражі, а їхні стовбури парували туманцем від нічної прохолоди. На траві блищала роса, і кожна краплина наче ловила сонце, примножуючи його тепло. В повітрі завис легкий аромат хвої, моху й чогось пряного — можливо, диких трав, які росли неподалік.

Десь у глибині лісу співала невидима пташка — так тихо, ніби боялася потривожити ранкову тишу.

Там уже чекав екіпаж — темний, новенький, із поверхнею, що виблискувала під першими променями сонця. Лак на бортах ловив світло, наче дзеркало.

Поруч стояли троє охоронців: двоє молодиків із мечами на поясах та бородатий чоловік із списом — здавався капітаном, суворий, мов ранкова роса на сталі.

Вони явно не очікували, що з порталу вийде дівчина з сумкою… і скелет у бездоганному фраку.

— Хто… — почав один з охоронців, але Анджелус уже стояв перед ним.

— Слухайте уважно. Ця дівчина — не звичайна подорожня. Ви відповідальні за її безпеку. Якщо з нею щось трапиться, я повернусь за вами. І змушу вас пережити найжахливішу річ у вашому житті — звіт перед Райвеном НоʼКсарісом. А він не такий поблажливий, як я.

— Е… та тут їхати годину всього, дорога безпечна, — пробелькотів один із молодих охоронців, зі зніяковілим поглядом на свої чоботи.

— Це ти занадто безпечний! — пробурмотів Анджелус, і його очниці загорілися блідо-зеленим. — Я особисто перевірю, чи не ховається на цьому шляху щось огидне й демонічне!

— До речі, — з усмішкою втрутилася я, — перед вами один з найвідоміших бойових магів свого часу. Не дивуйтесь, що він виглядає… не зовсім молодо.

— Ваша іронія як завжди підбадьорює, міс Селесто, — зітхнув Анджелус, відступаючи на крок. — Удачі.

— Дякую за все, сер Анджелус.

Скелет уклонився так глибоко, що на мить стало незрозуміло, чи не впаде він уперед. А потім — зник у зворотному спалаху порталу, залишивши мене з дещо наляканим екіпажем.

— Він завжди такий?.. — обережно запитав бородатий, коли екіпаж уже рушив.

— У сенсі елегантний, грізний і непохитний? — перепитала я, піднімаючи брову. — Так, завжди.

— Я мав на увазі — страшний, — пробурмотів молодший охоронець, що сидів навпроти. — Я, здається, встиг трохи… попрощатися з життям.

— Та не переймайтеся, сер Анджелус насправді дуже ввічливий, у нього хороший етикет, — тихо зітхнула я. — Але не приведіть Вищі, змусити його повторювати двічі.

— А цей НоʼКсаріс, він-то хто такий, якщо скелет ним погрожував? — знову запитав бородатий.

Я усміхнулася куточками губ і зосереджено подивилася у вікно карети.

— Ну… офіційно — ректор нашої Академії. Неофіційно — той, через кого в моїй кімнаті регулярно зникають пиріжки, та не прості пиріжки, а ті, які пече сама королева кухні пані Крус, — відповіла я з абсолютною серйозністю.

Цікаво, вони зрозуміють, що це просто сарказм?

— Це… метафора? — обережно уточнив молодший охоронець.

— Ні, це буквально пиріжки. З яблуками. Я рахувала, — сказала я з відтінком трагізму. — А ви кажете “страшний скелет”. Та ви просто не бачили, як лорд-ректор їсть гарячий яблучний пиріжок, ніби виконує древній ритуал жертвоприношення.