Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

В нашій кімнаті панувала тиша. Амелії не було, а от я почала збирати речі, бо завтра зранку маю вирушати в дорогу.

В кімнаті мене чекали запаковані подарунки для Іві, батька та навіть Олівії. 

«Господар хотів зробити вашу поїздку максимально комфортною. Тому я вибрав подарунки, які на мою скромну думку прийдуть до смаку вашій родині.

Анджелус».

— А це навіть круто мати такого слугу, — посміхнулася я, дивлячись на подарунки.

У першій коробці — тонкий срібний гребінь, інкрустований темно-зеленими каменями, схожими на мох — для Іві.

Наступна — важка, загорнута в темно-червону тканину. Усередині — витончений, майже антикварний набір чорнильного письма: чорнильниця з гравіюванням, сталеве перо з різьбленням у вигляді крил. Це — для батька.

Остання коробка вирізнялась серед інших — прямокутна, обгорнута у стриманий темно-синій оксамит. Я вже інтуїтивно здогадалась, кому вона призначена. Усередині — елегантна шовкова хустка кольору сталі з тонкою срібною вишивкою по краю. Орнамент — ледве помітні шипи троянди, витончені й майже невидимі.

Для Олівії.

Взагалі можна було нічого не брати… Але нехай буде. Для ввічливості. І для нагадування.

Двері відчинилися майже безшумно.

— О, ти пакуєшся? — почувся голос Амелії.

— Ага, — я не відводила погляду від подарунків. — Завтра зранку вирушаю в Онуарк. На кілька днів. У сестри свято.

— Свято?

— Вона чекає дитину. Первістка. Вже можна дізнатись стать. Влаштовують родинне святкування. З вишуканим чаєм, тортом, обговоренням кольору пелюшок… — я закотила очі.

— Пелюшки — це серйозно, — кивнула Амелія. — Вибір кольору може зруйнувати династії.

Я пирснула.

— А ти подарунки запакувала, бачу? — кивнула вона на коробки.

— Ну так, Анджелус постарався. Він взагалі, здається, хоче перевершити сам себе в служінні. Скоро почне вишивати серветки з ініціалами моєї родини.

— Я би не здивувалась, якби він уже вишив герб на твоїй нижній білизні, — філософськи сказала Амелія. — До речі, що там у темно-синій коробці?

— Це для Олівії. — Я повела плечем. — Хустка. Сувора. Холодна. Як її серце.

— Стильно. Мінімалізм у емоціях.

— Саме так.

— А Райвен що? Не їде?

— Ні. У Підземному світі чергова катастрофа. Демони, договір, батько, дід… усе стандартно.

— Звучить як сімейна терапія, тільки в масштабах міжвимірного конфлікту.

Я розсміялася. Амелія посміхнулася у відповідь.

— Ну, хоч ти трохи відпочинеш.

Я всміхнулася.

— Якщо Олівія не вирішить перетворити святкування на бал абсурду, то так, можливо.

— До речі, останні новини розлетілися Академією, хто там вже наречена самого спадкоємця Безодні? Ааааа! Хочу чути всі деталі! ЛаʼДеліо вже від своєї злості скоро лопне.

— Якщо чесно, я ще не вирішила — рятуватись втечею чи замовляти весільну сукню. Все ще коливаюся десь між цими двома варіантами, — скривила я усмішку.

— Тільки не кажи, що обираєш втечу! Я вже знайшла для тебе потенційно неймовірного дизайнера. Він працює з чорним шовком і погрозами.

— Цей дизайнер випадково не сер Анджелус? — з підозрою подивилася я на подругу.

Вона лише засміялася, але потім серйозно подивилася на мене.

— Тобі Райвен дійсно зробив пропозицію?

— Угу.

— ЩО?! Здуріти можна! А ти що? Кільце покажи!

Я важко зітхнула.

— Немає його.

— Чого немає? — не зрозуміла подруга.

— Кільця.

Вона навіть рота роззявила.

— А де?

— Я йому відповіла, що мені треба час на роздуми.

Вона ще більше роззявила рота.

— Ти ідіотка?

— Амеліє!

— Божевільна? — не здавалася вона.

— Припини.

— Вибач, подруго, не можу, бо один з найсексуальніших чоловіків зробив моїй подружці пропозицію, а вона ВІДМОВИЛА!!!

Я надулась.

— Не відмовила, просто взяла відстрочку!

Амелія схватилася за голову.

— Подруго, це одне і те ж, чоловіки не чекають, а особливо такі, як принц НоʼКсаріс!!! Та за ним купа дівчат сохне! Відібʼють, як бачу, відібʼють!

Я лише засміялася.

— Ти хоча б цілувалася з ним після того? — примружилася Амелія.

Я глянула на неї з виразом «ти серйозно?».

— Так! — переможно вигукнула вона. — Значить, ще є надія!

— На що? Що я передумаю і прибіжу до нього з фатою? — пирхнула я.

— Ой, я вже бачу заголовки: «Темний спадкоємець і його обраниця — весілля століття!» І фото, де ти така вся у блискучому, а він — серйозний і гарячий, як завжди. Генріетта плаче в кутку, Ла’Деліо гризе стіну. Повний тріумф!

— Ти випадково не підробляєш сценаристкою в академічному театрі?

— Ще ні, але після цього точно розгляну, — підморгнула вона. — А якщо серйозно… ти його любиш?

Я замовкла. Дивилася на подарунки. На шовкову хустку для Олівії. На гребінь для Іві. І подумала, як уважно він усе організував.

— Мабуть… так, — сказала я тихо.

Амелія м’яко усміхнулася, раптом ставши серйозною.

— Тоді просто не тягни надто довго. Чоловіки, навіть якщо вічні демони, не завжди розуміють, що означає «мені треба час».

— Угу.

Амелія несподівано нахилилася й чмокнула мене в щоку, залишивши після себе аромат кориці й шаленої енергії.

— Я сьогодні в Академії не ночую, — сказала вона з тим самим хитрим блиском в очах, яким зазвичай попереджають про бурю. — У нас з Алеком… побачення в місті.

— Уууу! — я витягнула голос, усміхаючись. — Неймовірно рада, що ви помирилися.

—  І я також, все ти гарно пакуйся, і не забувай про спадкоємця Безодні. Бо я не маю сил ще раз пояснювати Ла’Деліо, що вона — не наречена.

— Якщо ти колись зламаєш ногу — це буде за всі ті шпильки, що ти мені кидаєш, — жартома пригрозила я.

— Я обов’язково впаду… але в обійми Алека, — підморгнула вона і вже виходила за двері, коли кинула через плече: — І не забудь — тортик на весіллі на чотири поверхи!

Двері зачинились, і я залишилась у кімнаті сама, з подарунками, думками… і теплим відчуттям всередині, як від гарячого шоколаду.