Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

— Але ж договір… Це ж порушення? — прошепотіла я.

Райвен зітхнув.

— Ні. Раніше договори формулювали просто. Там не передбачались винятки, не було місця для прецедентів. По суті, він звучить так: «Асай — земля Темних лордів і темних створінь, але не демонів, бо ті сильніші й можуть загрожувати порядку. Безодня — для демонів». Але час змінився. Демони створили союзи Істинності, зв’язали свої життя з жителями Асая, завели родини, пустили коріння. А тепер їх просто викидають.

— Це… просто не вкладається в голові, — сказала я, відчуваючи холод під шкірою.

— Я — єдиний посередник між Асаєм і Безоднею, — промовив Райвен рівно. — І тому не зможу супроводжувати тебе. Як сильно б я цього не хотів.

— А твій дід не може домовитися з твоїм батьком?

— Ні, — тяжко видихнув він. — Після смерті моєї мами вони не розмовляють.

Я бачила, як йому важко це дається. Просто кивнула — і, не придумавши нічого кращого, поцілувала його в щоку. Він здивувався.

— Селесто…

— Побачимось пізніше, лорде-ректоре. Можливо, ви ще встигнете на святкування статі дитини. Прибережу для вас десерт.

В його очах спалахнув вогонь.

Я зрозуміла, що треба тікати. І негайно.

— Анджелусе, — сказала я, вдаючи цілковиту серйозність.

— Так, міс Селесто?

— Накиваємо п’ятами.

— Слухаюсь, міс Селесто! — й навіть не моргнув.

І, хай йому грець, старий кістяк справді рвонув зі мною з кабінету, поки позаду лунав веселий, аж надто задоволений сміх демона.

Треба було бачити обличчя Генріетти в той момент.

— Спорт — це сила! — вигукнула я на ходу.

Вона… здається, гикнула.

У коридорі Анджелус, не зупиняючись, ідеально поправив свій костюм і нарешті озвався:

— А чому, власне, ми тікаємо?

— Просто пожартувала, — усміхнулась я найневинніше у світі.

Він різко зупинився й поглянув на мене так, ніби я щойно зізналася в змові проти трону.

— Оця безрозсудна юність… — пробурмотів драматично. — А я, старий наївний прислужник, знову повівся.

Він театрально поклав руку на груди, зітхнув і продовжив:

— Все! Більше ніхто не скористається моєю добротою. Я стану каменем. Колонною. Суворим, непохитним скелетом служіння.

— Угу, — хихотнула я. — До першого прохання.

— Хоч би раз мені дати слово і стримати! — буркнув він.

— Анджелус, а як ти став служити Райвену? — запитала я, коли ми вже спустилися до головного коридору.

Він, здавалося, не почув. І лише коли я торкнулась його ліктя, зупинився і повільно обернувся до мене.

— Це було… дуже давно, — почав він тихо. — Я тоді був… кимось іншим. Живим, для початку.

Я здивовано звела брови.

— Що?

— О, міс Селесто, я був славетним бойовим магом. Сер Анджелус Морріган — слава, холодна зброя і трохи занадто багато любовних пригод, любов до танців, гарного одягу і флірту. Я командував підрозділом охоронців, що супроводжували дипломатів у Безодню. І одного разу… ми не повернулися.

— Засідка?

— Гірше. Зрада. Один з моїх підлеглих продав нас в обмін на демонічну силу. Усіх перебили. А мене… залишили. Не вбили. Замкнули в Чорному кристалі. Це була пастка для душ. І я гнив там. Чув голоси. Бачив кошмари. Став кимось іншим. Майже нічим.

— І як же…?

— Одного дня у Безодню спустився юний принц. Ще зовсім юнак. Пихатий, зухвалий, занадто гарний. Його всі боялися. Бо в його жилах текла Тьма, яка не кориться навіть Безодні. Але… він почув мене. Він почув мій голос у темряві.

А це вже дуже цікаво…Я бачила, що Тьма витікає з очей Райвена. І там на полігоні в битві з магістрами, він говорив магістру Валентайну, що його кров не належить йому. Але що це означає?

— Райвен… — прошепотіла я.

Анджелус кивнув.

— Він витягнув мене. Але я вже не був тим, ким був. Моя душа була слабкою, а тіло — згнило. І все ж він зібрав мої кістки. Викликав мого духа. І сказав лише: «Слухай мене — і стань знову воїном».

— І ти… погодився?

— Я не міг не погодитись. Він дав мені все, сенс, обов’язок. І життя — навіть якщо воно виглядає, як костюм з кісток і сарказму. Тож тепер я служу йому. Не тому, що мушу. А тому, що він врятував мене — і дав шанс бути більше, ніж просто спогадом про поразку.

Він мовчки кивнув і пішов далі, залишивши мене трохи… в тумані вражень.

Я усміхнулась.

— А я думала, ти просто крутий старий скелет.

— І це теж, міс Селесто, — хрипко відказав він. — Це теж.

До зустрічі в нових розділах ❤️