Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Багато іменитих козаків зібралися погуляти в Богуна на хуторі. Були тут товариші по зброї покійного Федора, запрошені Іваном на знак пошани до світлої батькової пам'яті, який не встиг оженити сина-одинака. Були й Іванові товариші по реєстровій службі та запорізькі побратими. Присутнім тут був полковник Крутій, сотник Максим Кривоніс, Іван та Данило Нечаї. Немалий шлях від Дніпрових порогів здолав військовий суддя Війська Запорізького Низового Омелько Деривухо, черкаський сотник Богдан Топига, сивовусий побратим Федора Богуна Іван Гиря і ще багато квіту українського лицарства. Не жалкував старовинних медів, вин і горілок молодий Богун. Не жалкував печених кабанів, телят, баранів, зайців, куріпок та каплунів. Столи, виставлені, як це було заведено на хуторі з незапам'ятних часів, широким колом під ласкавим вітерцем у затінку дерев, тріщали від неймовірної кількості страв та напоїв. Два дні і дві ночі не переставали готувати наїдки десять найнятих кухарок. Від ранку бігали молодиці й дівчата, готуючи бенкет, на який у Богуна не було часу одразу ж після одруження, виставляючи страви. Не припиняли, й коли прибули на запряженому шісткою білих коней ридвані молоді, і навіть коли заграли веселі музики, а захмелілі гості розпочали свої одвічні філософські розмови.

Лилися рікою пиво, мед та оковита. Не замовкали ні на мить музики, старанно відпрацьовуючи насипані щедрою рукою господаря злоті, флорини та дукати. Літали у відчайдушному гопаку буйні козацькі оселедці, тріпотіли шаровари, вистукували срібними підковами сап'янці, вибиваючи з утоптаної землі хмаринки пилу. А за хвилину вже дівчата-дружки вправно витанцьовували, весело позирали на парубків, хизуючись білосніжними вишиваними сорочками, яскраво-червоними разками намист і цілими букетами різнобарвних стрічок, уплетених у важкі чорні, русяві, білі і руді коси. Заливалась солов'їним голосом сопілка, дзвеніли бубни, цимбали. Скрипка немов кликала ноги в танок. А Іван з Ганною сиділи на найпочеснішому місці й були на сьомому небі, впиваючись довгоочікуваним своїм щастям. Адже це на честь їхнього кохання, за яке стільки боролися, здіймаються кубки і чари, адже це для них співають та виграють музики. Гуляйте, люди православні, вам на здоров'я, вороженькам на заздрість!..

А коли пізно за північ нарешті вгомонилися потомлені гості, частиною роз'їхавшись по навколишніх хуторах, а частиною поснувши по численних на хуторі світлицях, коморах, сінниках або й просто під столами, у світлиці, тій самій, де Федір Богун приймав колись нещасного ротмістра Рудницького, зібрались півтора десятка значних старшин реєстрового війська і запорожців. На столі, присунутому до вікна, стояли кілька сулій з напоями, чарки, тарелі зі стравами. Але тепер у той бік ніхто й не дивився. Крізь розчинені віконниці нічний вітерець доносив у кімнату свіжі пахощі яблуневого саду і спів цвіркунів на леваді. Кілька чоловіків у світлиці палили люльки. Розмова, яка, власне, зовсім не здивувала Богуна, попередженого про її майбутній зміст Нечаєм, щойно почалася.

– Пробач, Іване, що починаємо цю розмову в такий день, коли ти повинен забути про справи й цікавитись лише молодою дружиною, але щаслива нагода зібрала тут стількох з нас, що другого такого випадку надто довго чекати. Бо це пов'язане не лише з великими витратами часу, а й з посиленою увагою лядських шпигів. Часу в нас обмаль, увагою ляхів і так обдаровані понад міру. Тож мусиш вислухати нас саме тепер, якщо вирішив пристати до справи нашої святої, – почав промову Максим Кривоніс, кремезний сотник з орлиним носом, довгими смолянистими вусами, густими бровами і ледь примруженими, як це буває в людей підозріливих, очима.

– Я готовий, панове-браття, вислухати вас. Навпаки, це я прошу вашого вибачення за те, що примушую вас, покинувши бенкет, займатися справами, – з повагою відповів Богун.

– Не ти, чоловіче, примушуєш. Образа та гірке відчуття власного безсилля, що його зазнаємо стільки років, примусили. Образа за матінку нашу, Вкраїну, яку вороги, немов залізними лещатами стиснувши, до скону доводять. А ще відчуття гіркоти за те, що, маючи в руках шаблі, забулись-мо про борг свій козацький – її, неньку, боронити, життя не шкодуючи. Тож розмова наша незмірно важливіша бенкету. Знаєш, пане Іване, про що йтиме мова?

Богун подивився в обличчя Кривоноса прямим відкритим поглядом.

– Здогадуюся, пане Максиме. Про Хмеля толкуєш.

– Від кого знаєш?

– Від побратима мого, Данила Нечая.

– Добре. Нечай будь-кого в наші справи втаємничувати не стане. Коли ж він тебе обрав, довіру мою матимеш, як і він сам. Крім того, я вже не перший рік слідкую за тобою, Богуне, та й не тільки я… Під Кумейками ти добре постояв за Батьківщину. Та й потім від неї не відцурався, брата-козака за рівного завжди поважав.

Іван кинув швидкий погляд на Нечая. Що значить оте «не перший рік слідкую за тобою»? Напевне, Данила розпитував перед тим, як прийти до Івана.

Нечай немов прочитав думки:

– Я нічого йому не казав, Іване.

Кривоніс ледь-ледь посміхнувся.

– Знаю, що ти подумав, хлопче. Але чого б ми були варті, коли б зарані не бачили наскрізь того, кого приймемо до свого товариства? Товариства, про існування котрого не повинен знати ніхто, аж поки ми самі не відкриємо таємниці його існування.

– Про що ти?

– Не про що, а про кого. Про людей, які вболівають за Батьківщину, котра, немов поранена голубка, б'ється в хижих пазурах польського шуліки. Нас багато. І сьогодні ти маєш стати одним з нас. Ти готовий до такого кроку?

Перед тим як відповісти, Іван помовчав. Розумів – ця розмова є початком чогось нового, великого і надзвичайно відповідального. Після неї він уже не зможе жити таким життям, як раніше. Після неї звичний йому світ почне змінюватись. Змінюватись так, що це неодмінно або приведе його до великої слави, або на криваві дошки ешафоту. З короткої оповіді Данила Нечая про таємну організацію в лавах козацького війська, що її за допомогою багаторічної клопіткої праці створив Богдан Хмельницький, і про цілі, які вона перед собою поставила, проникнувши своїми непомітними щупальцями не лише у вищі кола Великопольщі, а й у велику європейську дипломатію. То чи готовий він, Іван Богун? Так! Він радо прийме хоч перше, хоч би й друге в боротьбі за Україну.

– Колись, знаходячись у цій самій кімнаті,