Читати книгу - "Ловець орлів"

Я відповз од краю прірви встав і побіг униз по стежці. Спустившись із гори, я поповз до річки, ховаючись у кущах і високій траві. Біля води я озирнувся і побачив, що один із воїнів піднімається тією стежкою, якою я щойно спустився. З вершини бескиду він хотів оглянути околиці. Це означало, що загін має намір зробити привал у гаю. А що, як воїн помітить сліди моїх ніг на стежці? Я згадав, що де-не-де стежка була занесена піском. Можливо, я необережно ступив на пісок…

Я не зводив очей із воїна й з хвилини на хвилину чекав, що він, побачивши свіжі сліди мокасинів, побіжить назад у гай, щоб попередити товаришів. Та він ні разу не зупинився і, піднявшись на вершину, сів на краю прірви.

Я зайшов по коліна у воду; кущі, що росли на березі, ховали мене від очей ворога. Обережно ступаючи, я дійшов до гаю, виповз на берег і сховався за деревами. Звиваючись, як змія, я повз у кущах і раптом зупинився: попереду, поміж двох верб, промайнула чиясь коричнева тінь. Я підповз ближче, підвів голову й побачив велике сонце з червоних, жовтих, білих та чорних голок дикобраза. Я знав, що це сонце вишите на коричневій шкіряній ковдрі Ахсанакі. Стара, закутана ковдрою, сиділа спиною до мене. Що, якщо вона озирнеться і закричить, побачивши мене? Я відповз убік, підвівся й переламав суху гілку. Почувши тріск, вона озирнулась, побачила мене і не злякалась. Подавши знак, щоб я мовчав, вона відвернулась і щось сказала так тихо, що я не розчув. Ліворуч від неї щось зашелестіло, і я побачив сестру й Суякі, які сиділи в кущах. О, як я зрадів! Ніби важка ноша впала у мене з плечей.

Я підповз до Суякі й прошепотів:

— Де вони?

— Неподалік від річки, в тополиному гаю, — відповіла вона. — Ми були там, коли почувся тупіт. Ми втекли і сховалися серед верб. Нам було видно, як вони позлазили з коней і деяких спутали. Поки вони збирали хмиз для багаття, ми тихенько відповзли сюди, до річки. Я бачила — у них є м’ясо; вони готуватимуть їсти.

— Хто вони? — спитав я.

— Не знаю. Я так злякалась, що не встигла їх роздивитися.

— Брате, може, це люди нашого племені, — втрутилась Пітакі. — Пам’ятаєш, за два дні до того, як ми підійшли до Міссурі, загін на чолі з Жовтою Рибою вирушив у розвідку?

— Нам треба дізнатися, хто вони: вороги чи друзі, — сказав я. — Якщо вороги, нам загрожує небезпека: в гаю вони можуть знайти наші сліди. Ви залишайтесь тут, а я відповзу і розвідаю, хто вони.

Жінки не заперечували; вони були дуже хоробрі — моя сестра та обидві бабусі. Поволі став я пробиратися вперед. Я повз дуже обережно, не зламавши ні прутика, ні очеретинки. Вузька смуга, поросла вербами і кущами, відділяла великий тополиний гай від річки. Я перетнув цю смугу і зрозумів, що далі повзти небезпечно, — чагарник закінчувався. Спершись на лікті, я розсунув кущі й побачив загін. Семеро сиділи навколо багаття і їли. В одного з них, який сидів до мене спиною, стирчало у волоссі одне-єдине орлине перо, і за цим пером я визначив, що вони — наші вороги, кроу або ассінібойни.

Довго розмірковував я, що мені робити далі, й нарешті вирішив залишитися там, де був. Якщо хтось із них піде в мій бік, я вистрелю, побіжу до річки, переправлюсь на другий берег і таким чином відведу їх від того місця, де ховалися жінки.

Вони розташувалися на галявині, і я міг добре роздивитися всіх, хто сидів біля багаття. їх було семеро: восьмий залишився вартувати на вершині скелі. Праворуч від мене жадібно скубли траву коні, яких вони відібрали в одного з племен, що жило по той бік гори. З вісімнадцяти коней четверо були стриножені; всі вони, за винятком одного маленького гнідого коника, були здорові, ситі. Двоє чи троє волокли по траві мотузку. Скубучи траву, вони поволі наближались до чагарника, де ховались жінки. Я стривожився. Коли вороги підуть по коней, нашу схованку, без сумніву, буде викрито. Я твердо вирішив пристрелити першого, хто рушить у мій бік.

Вгамувавши голод, воїни ближче поприсувалися до багаття і запалили люльку, пустивши її по колу. Потім усі вклалися спати. Я зрозумів, що вони дуже втомилися і, напевно, спатимуть до вечора, не змінивши вартового на скелі.

Довго дивився я на них. Закутані ковдрами, вони лежали нерухомо, наче мерці. Мені спало на думку, що жінки будуть занепокоєні моєю тривалою відсутністю і, чого доброго, вирушать у розвідку, щоб дізнатися, чи не потрапив я в біду. Тихенько поповз я назад. Коні паслися дуже близько від нас, і я не знав, що робити. Якщо я вмовлю жінок сховатися деінде, вартовий їх побачить, тільки-но вони вийдуть із гаю.

Тоді сяйнула мені одна думка, та саме цієї миті до мене підповзла сестра і шепнула:

— Чи не викрасти коней? Тоді вони нас тут не знайдуть.

Я теж подумав про це.

— Слухайте уважно, — звернувся я до жінок. — Вороги викриють нашу схованку, як тільки почнуть заганяти коней. Я знаю спосіб урятувати вас: я сам зберу коней і віджену їх далеко звідси. Вороги проснуться, кинуться за мною в погоню, а ви будете в безпеці. Як тільки вони підуть, переправляйтесь на другий берег і піднімайтеся на схил Плескатої гори. Там ви сховаєтесь серед кам’яних брил і будете мене чекати. Чекайте терпляче. Я повернуся через два — три дні, а оленини вам вистачить на кілька днів.

— А якщо ти не прийдеш… Ні, ні, про це я не говоритиму; я знаю, ти повернешся до нас, — сказала Суякі.

— Не бійся! Звичайно, я повернусь, — відповів я. — А зараз я мушу йти. Викрасти коней буде неважко; бачиш, деякі волочать за собою мотузку.

Я встав, засунув рушницю за пояс, витяг ножа і, підкравшись до одного із стриножених коней, перерізав ремінь. Підвівши голову, я розсердився, побачивши, що моя сестра перерізує пута другого коня. Знаком я наказав їй повернутися до жінок і бачив, як вона поповзла назад. Звільнивши двох інших коней, я схопив кінець однієї з мотузок,