Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Ловець орлів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець орлів"

203
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець орлів" автора Джеймс Віллард Шульц. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 109 110 111 ... 124
Перейти на сторінку:
що тяглися по траві і, перехоплюючи її руками, тихенько підійшов до коня. Він не злякався, і я легко загнуздав його. За хвилину я вже сидів верхи.

Весь час поглядав я в той бік, де спали вороги. Потім став збирати коней, щоб вивести їх із гаю, й знову побачив сестру. Верхи на коневі вона заганяла тварин, що відбилися вбік.

Я під’їхав до неї:

— Злазь із коня! Не барися! І мерщій до Суякі! Але у відповідь вона лише похитала головою.

— Послухайся мене! Злазь із коня й біжи назад! — наказав я.

Але вона вперто хитала головою.

— Тоді я сам тебе зніму, — сказав я, впритул під’їжджаючи до неї.

— Якщо ти це зробиш, — прошепотіла сестра, — я закричу. Облиш мене. Тобі потрібна буде моя допомога.

Не знаю, як би я вчинив, але саме в цю мить один із ворогів прокинувся і щось крикнув своїм товаришам.

Нас помітили. Я бачив, як чоловік побіг до нас, дістаючи із сагайдака стрілу.

— Бачиш! Ти один не впораєшся. Я допоможу тобі вигнати коней! — крикнула Пітакі.

І я мусив погодитися з нею. Вона мала рацію: мені справді потрібна була її допомога.

Коні жадібно скубли траву й не хотіли рушати з місця! Ми кидались від одного до другого, шмагали їх мотузками, кричали, а загін ворогів був на відстані ста кроків. Один великий сивий кінь весь час зупинявся. Я боявся залишити його, бо верхи вороги могли нас догнати. Я схопив рушницю й пристрелив його. Постріл налякав інших коней; вони кинулися галопом саме тієї миті, коли в повітрі задзижчали стріли. Стріла впилася в стегно одного з коней. Поранена тварина заіржала з болю й шарпнулась уперед, злякані коні помчали швидше. Ми виїхали з гаю на берег річки.

— Сестро, ми врятовані — наші бабусі й ми з тобою! — крикнув я. — Але без тебе я б ніколи не зібрав коней.

— Ха! Я ж казала, що тобі знадобиться моя допомога, а ти мені не вірив, — засміялась Пітакі.

О, як я пишався нею! Хоч вона й була дівчиною, але жодному воїнові не поступилася б хоробрістю.

Ми озирнулися. Вороги вже вибігли з лісу і переслідували нас, хоч ми знали, що погоня ця марна. Вартовий величезними стрибками біг униз стежкою.

— Поспішати нікуди, — сказав я Пітакі, — але надто повільно їхати теж не можна. Хоч би вони не здогадались, що ми намагаємося заманити їх чимдалі від гаю.

Я сподівався, що загін ворогів не повернеться в гай, і надія моя справдилась. Коли вартовий догнав воїнів, вони після короткої розмови пішли по наших слідах. Було зрозуміло, що вони збираються простежити за нами до самого табору, куди ми нібито йшли.

— Сестро, вони ступили на стежку, кінця якої ніколи не побачать, — зауважив я.

Я знав, що нам зробити: від річки нам слід було повернути вбік і їхати безводною рівниною. Я пояснив сестрі, куди ми поїдемо, і сказав, що й ми й наші коні страждатимемо від спраги. На це вона відповіла:

— Якщо тебе не лякає спрага, то й мені не страшно.

Ми їхали берегом, а віддалік од нас ішли за нами вороги. Потім ми змусили коней зайти у воду, і я сказав Пітакі:

— Пий якнайбільше. До наступної ночі ми не побачимо води.

Пили ми довго, і нарешті я відчув, що більше не можу зробити жодного ковтка. Тоді я звелів Пітакі взяти мою шкіряну ковдру замість сідла; ми піднялися схилом рівнини й погнали коней на схід. Вороги, бачачи, що ми рушили до прерій, відразу ж повернули нам навперейми. Вони не пили води, видно, не хотіли гаяти часу.

«Тим краще! — подумав я. — Спрага почне діймати їх раніше, ніж нас».

Сонце схилилося на захід, коли ми виїхали на рівнину. Настала ніч, і ми втратили з очей загін. Однак я знав, що при світлі місяця вони знайдуть наші сліди, і радів цьому: мені хотілося відвести їх якнайдалі від річки.

Всю ніч ми їхали високою рівниною поміж річками Міссурі й Тетон, не даючи змоги нашим коням уповільнити хід. Вночі поранений кінь дуже закульгав, і мені довелось його пристрелити. Коли розвиднілось, ми спинились на відпочинок. Коні скубли траву, Пітакі спала, а я вартував. Ніде не було видно ні бізонів, ні антилоп; вони тримались ближче до води і до першого снігопаду не залишали річкових долин. Взимку вони переселялися на рівнини, бо сніг їм був за воду.

Сонце стояло ще дуже низько, коли я розбудив Пітакі й сказав їй, що треба їхати далі. їй дуже хотілося спати, і спрага почала діймати, але жодної скарги з її вуст я не почув. Вона спіймала свого коня, загнуздала і спритно скочила на нього.

— Пітакі, — сказав я, — пополудні тут пройде загін ворогів. Вони будуть змучені, знемагатимуть від спраги. Воїни побачать, що стежка веде далі, в глиб цього безводного краю. їм доведеться звернути зі стежки, щоб утамувати спрагу, а найближча звідси річка — Тетон — протікає на відстані одного дня ходи. Чи повернуться вони сюди, коли втамують спрагу? Не думаю. А якщо повернуться — їх чекають нові страждання, їдьмо далі.

Ми довго їхали в напрямку річки Міссурі, потім круто повернули до пониззя Сонячної річки. Ми об’їжджали всі пагорби й пильно оглядались навсібіч. Сонце підіймалось вище і вище, а втомлені коні все дужче страждали від спраги. Пополудні я відчув, що у мене розпух язик. Ми ледве могли говорити. Звичайно, Пітакі потерпала більше, ніж я, проте вона не скаржилася, і я дивувався її мужності й витривалості.

Надвечір ми під’їхали до річки, і коні, зачувши воду, пустилися чвалом. Ми простяглися на піщаному березі і, пригорщами черпаючи воду, довго пили. Втамувавши спрагу, ми вмилися, намочили волосся й засміялися.

— Я не почуваю більше втоми, — сказала Пітакі, — але мені дуже хочеться їсти.

— Доведеться зачекати до ранку, — озвався я. — Вже темно, і полювати ніяк не можна.

Правду кажучи, я не хотів стріляти з рушниці, бо постріл міг привернути увагу якого-небудь ворожого загону.

Коні, напившись, вийшли з води і стали пастися, а коли зійшов місяць, ми переправили табун на другий берег і, прив’язавши чотирьох коней до кілочків, розташувалися на нічліг. Довго я думав, але не міг вирішити, що мені робити з кіньми. Якщо я їх залишу, доведеться водити їх до водопою, годувати, а на ніч прив’язувати чи стриножувати; мороки з ними буде багато, а я хочу стати заманювачем бізонів і не можу марно

1 ... 109 110 111 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець орлів"