Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

С. 4-11. ">[238] роз’яснюється, що не допускається визнання дійсним заповіту, який є нікчемним у зв’язку з порушенням вимог щодо його форми та нотаріального посвідчення. При цьому рекомендується судам застосовувати ст. 1257 ЦК («...заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є недійсним»), оскільки норми глави 85 ЦК не передбачають визнання заповіту дійсним. Але ж ні в ст. 1257 ЦК, ні в інших статтях глави 85 Цивільного кодексу не здійснюється правове врегулювання відносин щодо визнання заповіту дійсним. Верховний Суд здійснив логічне доповнення законодавчого тексту, дійшов висновку, що за відсутності в главі 85 Цивільного кодексу норми, яка б дозволяла визнавати дійсними заповіти, не посвідчені нотаріально, неможливо застосовувати до заповітів ч. 2 ст. 219 ЦК, яка передбачає можливість визнання судом дійсними за певних умов односторонніх правочинів, не посвідчених нотаріально. Верховний Суд логічному доповненню законодавчого тексту, зробленому за відсутності правового врегулювання, не тільки безпідставно надав значення правової норми, а й застосував цю «норму» всупереч загальному правилу ч. 2 ст. 219 ЦК.

У зв’язку з цим більшої уваги потребує проблема співвідношення загальних і спеціальних підрозділів нормативно-правових актів. Загальні підрозділи для того і встановлюються, щоб не повторювати включені до них правила багато разів у спеціальних підрозділах. Зокрема, встановивши в ч. 2 ст. 1166 ЦК загальне правило про вину як умову виникнення зобов’язань відшкодування шкоди, законодавець не повторює це правило стосовно відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. У ст. 1195 ЦК, що регулює такі відносини, немає будь-якого зазначення на вину. Тобто у цій частині в ст. 1195 ЦК відсутнє спеціальне правове врегулювання. Раз це — так, разом із ст. 1195 ЦК застосовується ч. 2 ст. 1166 ЦК, що визнає вину умовою виникнення будь-яких зобов’язань відшкодування шкоди.

У ст. 1203 ЦК, що передбачає збільшення розміру відшкодування шкоди у разі зміни стану працездатності потерпілого, не встановлюється, що таке збільшення можливе за умови наявності причинного зв’язку між ушкодженням здоров’я, що стало підставою виникнення зобов’язання відшкодування шкоди, та зміною (зменшенням) працездатності. Звернення до Цивільного кодексу УРСР 1963 р. дає можливість виявити, що зазначення на причинний зв’язок було у ст. 463 цього Кодексу, що вирішувала те ж питання, яке тепер вирішується у ст. 1203 ЦК. Це підштовхує до висновку, що зазначений причинний зв’язок не є необхідним для застосування ст. 1203 ЦК. Але такий висновок був би неправильним, бо разом із ст. 1203 ЦК застосовується ч. 1 ст. 1195 ЦК, яка передбачає відшкодування шкоди особою, яка її «завдала». Слово «завдала» зазначає тут на причинний зв’язок.

9. Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» («при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). У цьому законодавчому положенні нічого не говориться ні про звернення споживача до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди, ні про докази, які повинен надати споживач. Тому усі ці питання вирішуються відповідно до загальних правових норм, що встановлені ч. 1 ст. 11 ЦПК («суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі») та іншими положеннями Цивільного процесуального кодексу.

§ 70. Висновок від протилежного із нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як»

Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються за допомогою висновку від протилежного при логічному опрацюванні нормативних положень, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, в тому числі тими, що текстуально закріплені в нормативно-правових актах.

1. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного із положень законодавства, що містять слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», мають ту же здатність конкурувати при правозастосуванні, що і текстуально закріплені в актах законодавства правові норми. Проте в судовій практиці це враховується не завжди і при тлумаченні нормативних положень до їх змісту суди часто свавільно додають зазначені слова. У такий спосіб правовим нормам, що логічно закріплені у відповідних положеннях актів законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного безпідставно надається такої здатності конкурувати з текстуально закріпленими правовими нормами, якої норми, що виявляються за допомогою висновку від протилежного, зазвичай не можуть мати. Тут повністю не заперечується можливість додання до нормативного тексту слів «лише», «тільки», «не інакше як», «виключно». Це є припустимим, якщо додання цих слів не впливає на результати тлумачення, але ж дуже часто це не просто істотно впливає на результати тлумачення, а перетворює їх на протилежні. Так, С. П. Головатий пише про те, що процес змін до Конституції «на всіх його стадіях відбувається виключно в межах і порядку, визначених розділом XIII Конституції, на що прямо вказано в пункті першому частини першої ст. 85 Конституції»[239]. У п. 1 частини першої ст. 85 Конституції дійсно прямо вказується на те, що внесення змін до Конституції здійснюється Верховною Радою в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, але ж там немає слова «виключно». І це — той випадок, коли свавільне додання слова «виключно» змінює результати тлумачення на протилежні.

Конституційний Суд України при вирішенні однієї із справ не врахував вплив слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» на юридичний зміст актів законодавства, став свавільно додавати ці слова до тих нормативних положень, де їх немає. Це мало наслідком неправильне тлумачення і застосування відповідних конституційних положень. Відповідно до п. 31 частини першої ст. 106 Конституції Президент України «здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України». Конституційний Суд цьому положенню Конституції України дав таку інтерпретацію: «Відповідно до пункту 31 частини першої ст. 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України» (п. 6 рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з адміністративної посади