Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Після довгих суперечок цей штаб учених і адміралів вирішив послати експедицію на пошуки проходу з Атлантичного океану в Тихий, доручивши керувати нею Джону Франкліну.

Коли розійшлася чутка про це, в адміралтейство валом повалили найдосвідченіші моряки. Ті, хто колись уже служив під началом Джона Франкліна, обожнювали свого колишнього командира і безмежно довіряли йому.

Старий полярник не тямив себе від радості.

— Відмова, напевне, вбила б його на місці, — казала самовіддана леді Франклін, яка змирилась уже з гіркою долею дружини полярника.

— Він помолодшав років на десять, — не без заздрощів зауважували його приятелі і друзі.

А заздрити й справді було чому! Рідко коли експедиції так ретельно готувалися і так щедро забезпечувалися всім необхідним. У розпорядженні Франкліна був цвіт англійського морського флоту — сто тридцять чотири добірні офіцери й матроси, сповнені ентузіазму і свідомі своєї почесної місії. Запас різноманітних продуктів був розрахований на чотири роки. Фарфорові сервізи, срібні столові прибори, кришталеві келихи, замість звичайних олов'яних, доповнювали багате спорядження цієї привілейованої, пишної експедиції.

— Ми хочемо з комфортом, безтурботпо провести час і повернутися додому як переможці, — хвалився усім Франклін.

Інструкція адміралтейства щодо маршруту була лаконічна: через море Баффіна і Ланкастерську протоку, мимо острова Мелвілл, уздовж узбережжя Аляски до Берінгової протоки і далі в Тихий океан. Повернення на батьківщину — через Гавайські острови.

В середині травня 1845 року кораблі «Еребус» і «Террор» відпливли з Англії.

— Не турбуйтесь про нас! Якщо навіть доведеться зазимувати там кілька років, нічого лихого з нами не станеться, — запевняв, вірячи у свою щасливу зірку, Джон Франклін екіпажі всіх кораблів, що зустрічалися йому на морі Баффіна. — Продовольства у нас досить. Вистачить і на п'ять років.

Минув рік. Леді Франклін спокійно чекала повернення експедиції. Вона знала, що раніше як через два роки нема чого сподіватися вістей від чоловіка.

Спливали місяць за місяцем, і ось їх минуло вже аж п'ятдесят чотири. Пам'ятаючи, яку долю уготувала Арктика його експедиції на кораблі «Вікторі», капітан Джон Росс забив тривогу, звернувшись в адміралтейство.

— Треба поспішати на домомогу Франкліну. Вам тут добре, сидите собі зручно за столиками і навіть не уявляєте, як можуть потерпати зараз люди там, серед льодів. А я знаю, відчув на власній шкурі, ледве сам живий вийшов звідти і вимагаю, щоб…

Спершу його слухали неохоче. Це знову клопоти, кошти… Та хто ж, зрештою, краще дасть собі раду в тій арктичній пустелі, як не Джон Франклін? Адже він знає її, як свою кишеню. Та й куди споряджати рятувальну експедицію? Тільки тепер спохватилися, що в метушні, гарячково споряджаючи експедицію, ніхто не подумав про найважливіше: про те, щоб визначити пункти, де Франклін залишав би подорожні записи, в яких повідомляв, куди він вирушає далі, яким шляхом. А якщо «Еребус» і «Террор» застрягли де-небудь у льодах і екіпажі змушені були вийти на берег — де їх шукати?

Фахівці довгі години просиджували у спеціально створеному штабі адміралтейства над стосами карт і паперів. Радилися, сперечалися, крутили на всі боки величезний глобус, шелестіли цупкими сторінками атласів, памічали найвірогідпіші з їхнього погляду маршрути, прикидали, скільки потрібно буде коштів. І щоразу хапалися за голову й безпорадно розводили руками.

А час квапив. Джон Росс не відступав.

— Якщо у вас немає керівника, я очолю рятувальну експедицію! — гарячково наполягав він, забуваючи про свої сімдесят вісім років.

Він оббивав пороги різних установ, апелював до совісті лордів і адміралів, виступав із пристрасними статтями в пресі — і таки домігся свого. Громадськість приєдналася до цього голосу, що лунав, мов набат.

Прагнучи якнайшвидше допомогти Франкліну, його друг Джон Барроу вдався нарешті до найдійовішого засобу. В старанно підготовленій промові він звернув увагу адміралтейства на величезну користь, яку може мати Англія, спорядивши рятувальну експедицію: цілком можливо, що їй пощастить здійснити те, чого сподівалися від Франкліна, — підкорити Північно-Західний прохід. Подорож у далекі незвідані краї, безумовно, буде багата на наукові відкриття. До того ж полярні моря — це чудова школа мужності. Важкі умови праці, необхідність боротися проти небезпечних перешкод виховують добрих моряків, а саме такі й потрібні британському флоту.

Промова Барроу знайшла нарешті відгук в адміралтействі. Одна за одною в Арктику почали вирушати рятувальні експедиції. Вони залишали по дорозі склади продовольства і позначали свій маршрут яскравими написами. Але все було марне. Зусилля експедиції під керівництвом Росса також не мали успіху. Даремно він велів ловити живцем у капкани сотні песців і надівати їм металеві ошийники з вигравіруваними на них вказівками для потерпілих полярників. Даремно запускав тисячі аеростатів, котрі лопалися вгорі, розсипаючи по сніговій пустелі листівки для учасників експедиції Франкліна. Рання зима заставила Росса повернутися ні з чим, і він, згнітивши серце, змушений був визнати свою поразку.

Правда, Франклін самовневпеио заявив, що вони витримають п'ять років, та чи не було це тільки пустопорожнє похваляння? Чи не занадто він покладався на власний досвід? А що, як йому вдалося пробитись до Північного полюса і він чекає там допомоги? Стривожена трагедією в білій пустелі, громадськість Англії так наполегливо вимагала почати нову рятувальну кампанію, що в 1849 році адміралтейство визначило величезну на ті часи премію в розмірі двадцяти тисяч фунтів стерлінгів тому, хто знайде полярників. Леді Франклін, розпродавши усе своє майно, купила судно і призначила від себе другу премію.

Пригашений невдачами ентузіазм знову розгорівся. Протягом одного лише 1850 року ціла флотилія — шістнадцять експедицій — вирушила