Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Передній, зі срібним знаком сотника, взявшись руками в боки, запитав:

– Що везете? Десяту частину приготували?

Боброк виїхав наперед і з прихованим глузуванням відказав:

– Ні, юзбаші, не здогадалися. Ми здалеку і ваші порядки нам невідомі.

– Ха! – вигукнув один з татар. – Воно й видно, що здалеку. Мабуть, вилізли з великого болота і привезли повні вози жаб.

Серед почту сотника-юзбаші гримнув сміх. І найголосніше реготав сотник. Відсміявшись, звелів:

– Перевірити, що везуть. І за те, що хизуються незнанням наших порядків, зібрати сьому частину!

– Не поспішай, юзбаші, – зупинив його Боброк і, вийнявши позолочений знак, пояснив: – Я князь канівський, очолюю посольство князя київського Володимира до світлого хана очаківського Хаджибея. А на цих возах – дари ханові. – І, відступивши конем убік, додав: – А тепер можете спокійно брати свою сьому частку.

Юзбаші, здавалося, став меншим на цілу голову. Якусь мить мовчав, тоді улесливо посміхнувся і сказав:

– Вибач, князю. Це вперше за стільки років бачу посольство князя київського. А то все – ваші бродники, наші козаки. Така нудьга, що хочеш не хочеш, а станеш жартувати. Звісно ж, сьома частина – то всього лише жарт.

Боброк кивнув головою.

– Я так і зрозумів. А тепер я б хотів, аби ти дозволив посольству князя київського день-другий відпочити біля Торговиці і привести себе до ладу перед далекою дорогою до світлого хана Хаджибея.

Сотник приклав руку до серця.

– Милості прошу до Торговиці, княже. Вибирайте собі місце, яке хочете і де хочете. А я, Ораз-юзбаші, до ваших послуг.

Постарався Ораз-юзбаші. Для посольства виділив місце на пагорбі, звідкіля було видно село Торговицю і все, що робиться в ньому. Поставив сторожу, яка слідкувала за тим, аби до возів з дарами очаківському ханові і миша вночі не підкралася. Власне, посольству охорона була непотрібна, тому що біля дарів постійно чергували гридні з дружини київського князя. І все ж користь від татарської сторожі була – вона відганяла надто цікавих не лише вночі, а і вдень.

Зате бродники Боброка за два дні, проведених в Торговиці, на пагорб майже не піднімалися. Люди бувалі, вони розшукали своїх старих знайомих і весь цей час проводили в шинках чи біля вечорових багать. І на величезне здивування Сашка, Боброк, який суворо карав навіть за найменшу пиятику в дорозі, цього разу ніби нічого не помічав. Мабуть тому, що й сам весь час сидів з Оразом-юзбаші. Про що вони говорили, Сашко не відав. Лише чув, як його хазяїн поскаржився юзбаші на старі рани, через які змушений був на кілька днів зупинитися в Торговиці. Бо не личить київському послові з'являтися розвалюхою перед світлі очі очаківського хана. Тож коли шановний юзбаші Ораз складе йому компанію, він, Боброк, буде дуже радий. А оскільки Боброк при собі залишив велета Данила, то Сашкові нічого не залишилося, як доглядати коней, чистити зброю і тинятися вулицями Торговиці.

Власне, вулиць в селі не було. А була величезна площа з численними провулочками, що вели до неї. І на цій площі чого тільки не було! Ятки з заморськими товарами, чумацькі вози з сіллю та морською сушеною рибою, селянські вози з зерном, коні, корови, вівці і навіть верблюди. І все це не стояло на місці. То хазяїн прогулював коня, аби показати покупцеві, який він гарний, то якийсь дядько ганявся за телицею, котра, очманівши від суцільного ревиська, відірвалася від воза і носилася, мов навіжена; то півплощі втікало від такого ж очманілого бугая, який трощив все і вся, аж поки татарські стріли не поклали його біля столу, на якому горою здіймалися небачені заморські фрукти. Від поштовху стіл перекинувся, фрукти розкотилися, і люди почали запихати їх собі за пазуху, не звертаючи уваги на хрипке голосіння продавця – худого, засмаглого до чорноти чоловіка з намотаним на голові сувоєм якогось тонкого краму. Сашкові теж дісталися два чудернацькі плодики завбільшки з гусяче яйце. Вони були приємного жовтогарячого кольору і пахли так звабно, що Сашко не втримався і відкусив шматок. І відразу ж виплюнув – такої кислятини він ще ніколи не куштував. Хотів було викинути їх геть, проте забув, бо назустріч йому йшов чорний, мов сажа, здоровань, і біліли тільки його зуби та білки очей. Здоровань ніс порося, яке виривалося і пронизливо верещало.

"Навіщо це він так вимастився?" – здивувався Сашко. Пробившись крізь натовп, що переслідував чорного чоловіка, Сашко провів пальцем по голій чорній руці і здивувався ще більше – палець залишився чистим. "Мабуть, він мажеться не сажею, – вирішив хлопець, – а чимось іншим. От дивак!"

Пізно ввечері, коли Сашко вже сонно кліпав очима перед багаттям, до нього підсів Медовуха. Він тільки-но прийшов з Торговиці, взяв щось із своєї торбини і намірявся знову повернутися в Торговицю. Дивно. Ще вдень Сашко помітив, як він з кількома бродниками, похитуючись, ходили селом і горланили пісні, проте зараз у Медовухи був такий свіжий вигляд, наче він тільки-но прокинувся.

– Як справи, хлопче? – запитав Медовуха. – Скільки витрішків продав?

– Аніскільки, – відказав Сашко. Він витяг з-за пазухи надкушеного плода і простягнув Медовусі. – Ти не знаєш, що це таке? Ну й кисле!

– А дай-но сюди… – Медовуха понюхав плід і відкусив майже половину. – Чудово! – сказав він, хоча обличчя його скривилося як у середи на п'ятницю. – З похмілля нічого кращого не придумаєш. Називається лимон. Привезли його з-за моря. Це все, чи в тебе ще є?

– Є один, – відказав Сашко і знову поліз за пазуху. – Але навіщо він тобі? Ти ж не п'яний. Хоча я бачив, як ти ходив з тими.

Медовуха плід забрав, а Сашкові відказав загадково:

– Коли ти думаєш, що ми сюди приїхали, аби скуштувати браги, то помиляєшся.

І широкими кроками збіг з пагорба.

Коли покидали Торговицю, Ораз-юзбаші проводжав їх кілька поприщ і все вмовляв обов'язково заїхати на зворотньому шляху знову до його скромного шатра. А коли повертав назад, то на весь степ завів якусь жалібну, протяжну пісню.

– Він співає про те, як добре татаринові сидіти з друзями до ранку, але як то важко прокидатися після цього, – прислухавшись, переклав Коцюба. – Це він тебе має на увазі, княже?

Боброк невизначено посміхнувся і поплескав поводом Коршуна по шиї, аби той прискорив ходу. Його думки вже були зайняті іншим.

Атож, перша спроба вдалася. Біля трьохсот бродників, що мешкали навколо Торговці, живилися з неї чи просто приїхали на торг, тягнуть руку за київського князя. Їхня мрія – заробити дещицю, повернутися за Рось і там хазяйнувати на ділянці, яку виділить канівський князь. За таку ціну вони ладні виконувати всі накази, що йдуть від нього, навіть стати збройними до його лав.

А от бродників з двісті не приймають ні київського, ні канівського князів. Здебільшого це ті, що після виборів нового отамана подалися на Тясмин, Ташлик та Тикич.

Опитували тутешніх бродників в простий, але від того не менш надійний спосіб. Коцюба, Медовуха, Василь Дишло, врешті, майже всі з канівської сотні (власне, для того їх і брали) мали тут чимало знайомих і через них вивідували, хто чим дихає.

Все обговорювалося за чаркою. Проте чарка виставлялася більше про людське око – який же то бродник без чарки!

Звісно, в такому місці, як Торговиця, без відвертих чи потаємних вивідників не обійтися. Але як їх знешкодити, підказав Коцюба.

– Доведеться тобі, княже, поскаржитися цьому Оразу, що через свою немічність ти не можеш як слід впливати на своїх пияків-бродників. А оскільки дарункам для хана немає ціни, то чи не зміг би Ораз виділити для додаткової охорони і своїх чаушів та вивідників? І ніби випадково залишаєш на столі капшук з грошима. Запевняю тебе, всі кинуться на охорону дарів. А нам саме це й потрібно.

Капшук щез блискавично. Натомість Боброк отримав запевнення, що до пагорба, де стоять вози з дарами, навіть комар без дозволу не добереться.

Супроти віри своїх батьків, Ораз виявися неабияким цінителем канівських вин і особливо київської медовухи. А за третьою чаркою він натякнув, що коли шановному князеві київському захочеться привезти до Торговиці свої товари, то він, юзбаші Ораз, зробить все можливе, аби ті товари були продані якомога швидше і за найвищою ціною. По тому до кишені торговицького начальника перекочував ще один капшук, і Ораза-джана можна було брати голими руками.

А що гість проголосив себе людиною, яка, на превеликий жаль, погано розуміється на тонкощах ординського життя, то Ораз-джан виявив готовність допомогти нащадку давнього слов'янського роду заповнити цю прогалину. Тож тепер Боброк відав про життя правобережних татарських орд більше від будь-якого вивідника. Особливо цінними були відомості про очаківського хана, людину, про яку в князівстві литовському та руському майже нічого не знали. Так, кошти, видані київським князем на всілякі нагальні потреби, були витрачені не марно.

Боброк озирнувся і притримав Коршуна: вози його посольства ледь виднілися вдалині.

Чим далі на південь, тим розмаїтішим ставав степ. На зміну лісам прийшли окремі байраки та діброви. Та найбільше було рівної, аж до крайнеба, неозорості.

Сашкові навіть здавалося, що тут він може вдихнути набагато більше повітря, аніж удома. Власне, його і вдихати не треба, воно само вливалося в груди, і треба стежити лише за тим, аби не захлинутися ним. Часом вони їхали цілими озерами маків, чебрецю, безсмертників та ще якихось незнаних у їхніх краях трав та кущиків.

– Дайте хоч ганчірку, аби носа заткнути, – жартома скаржився Медовуха. – А то аж голова наморочиться від цього запаху… Хлопче, ти помітив, що ліси тут здебільшого ростуть не на рівному, а по видолинках та річищах?

Так, це помітив. Помітив він і те, що широких лісів тут не буває, зате довгих – скільки завгодно. І яри тут були або такі маленькі, що їх і помітити важко, або такі глибокі, що їх інакше як проваллям не назвеш. Отак їдеш і бачиш, що на обрії бовваніють якісь кущики. Під'їжджаєш ближче і переконуєшся, що то не кущики, а верхів'я височезних дерев, а провалля таке глибоке й круте, що до його дна пішки не дістатися, не те що верхи.

А ще Сашко помітив, що після Торговиці Медовуха кожної ночі кудись щезає. І щезає так, аби ніхто того не помітив. А це вже було дуже цікаво.

Тож на п'яту ніч, коли посольство зупинилося біля якогось урочища, Сашко примостився поближче до Медовухи і з-під напівопущених повік став стежити.