Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Проте Медовуха був не в тім'я битий. Він кинув на траву дорожнє корзно, з блаженним стогоном улігся на нього, і незабаром вже голосно висвистував носом. А Сашко заходився пощипувати себе, аби не заснути. І не втримався, поринув у солодке забуття. Проте, певно, щось не спало в ньому, бо прокинувся він від далекого крику пугача. Сашко зібрався було повернутися на інший бік, та вчасно згадав про свій намір і обережно скосив оком у бік Медовухи. Той саме звівся на лікоть і озирав сонне товариство. По тому перевів погляд на постать вартового з київських гриднів – і безшелесно розчинився в темряві.

Сашко без вагання подався слідом.

Спочатку Медовуха йшов напригинці і через кожні три-чотири кроки озирався у бік вартового. Дійшовши до першого дерева, Лукіян звівся на повен зріст і, вже не криючись, подався в лісову гущаву, помережану частими яругами. В одній з яруг він зупинився, прислухався і тихо свиснув. У відповідь почувся такий же обережний посвист, і Медовуха пішов на нього. За хвилину Сашко почув приглушені голоси. Незабаром їх змінив шурхіт і ледь чутне потріскування.

У лісовій гущаві його очі вирізнили більш світлі рухомі плями, що нагадували дві постаті. Недарма ж у посольстві говорили, що Сашкові очі не поступаються котячим.

Вони пройшли ще дві яруги. Нарешті Сашко побачив відблиск світла на деревах, а трохи згодом і саме багаття. Навколо нього сиділо десятків зо два бородатих людей.

"Розбійники!" – жахнувся Сашко. В дитинстві він стільки наслухався про цих лісових розбишак, що почав вважати їх значно страшнішими за бродників. Бо серед бродників зустрічалося чимало гарних людей, а серед розбійників – одні лише зарізяки.

Сашко відчув непереборне бажання опинитися в своєму таборі, який він так необачно покинув. Проте слуга князя Боброка боятися не повинен. Він мусить за всяку ціну дізнатися, чи не загрожують ці лісовики його господареві і всьому посольству. Це і утримало хлопця на місці.

За тим, що відбувалося біля багаття, Сашко стежив з відстані. Дістатися ближче було небезпечно, бо між ним та багаттям, здається, зачаїлася сторожа. Одного разу Сашко навіть почув щось схоже на приглушений кашель.

Розбійники, схоже, добре знали Медовуху, бо час від часу приязно поплескували його по плечах. За тим один з розбишак зняв з багаття великого казана і всі посунули до нього.

"Ич який! – подумки обурився Сашко з поведінки Медовухи. – Мало йому каші з нашого казана, то він, такий ненажера, вже й до чужого присусідився".

Та коли по правді, то Медовуха майже не їв. Він більше втовкмачував щось цим лісовим людям, а ті хукали на куліш і кивали головами на слова свого гостя.

Зрештою, Медовуха почав прощатися. Його взявся супроводжувати один з розбишак, мабуть, ватаг.

Неподалік від Сашка Медовуха і ватаг зупинилися.

– Ось тобі, Яцьо, ярлик, – сказав Медовуха і подав якийсь клаптик. – 3 ним тебе одразу приймуть Деркач та Жмурига. Так де, кажеш, засів зі своїми хлопцями Ковадло?

– У Траковому лісі, – відказав Яцьо, ховаючи клаптик за пазуху. – Не забув ще, де це?

– Та ні.

– Тільки ти з ним не дуже розводься. Схоже, то людина непевна. Колись був одним з найближчих поплічників нашого спільного знайомця.

– Знаю, – кивнув головою Медовуха. – Та й з поганої вівці жмут шерсті теж знадобиться. Хоч знатиму, чого можна від нього чекати.

– Ну, щасти тобі, Лукіяне, – потис йому руку Яцьо. – І не турбуйся, ми все зробимо. Так і передай кому треба. А коли що – дай знати, я завжди до твоїх послуг.

Ватаг ще раз потиснув руку Медовусі і повернувся до багаття. А Лукіян, розводячи перед собою гілки, рушив до узлісся. Сашко подався слідом. За кілька хвилин над його головою знову засвітилися зірки. А коли Сашко повернувся до свого місця у руському таборі, Медовуха вже лежав горілиць і знову висвистував носом. Сашко примостився поруч. Медовуха не розплющуючи очей прошепотів:

– Будеш слідом тинятися – вуха відірву…

Вранці Боброк вислухав Сашкову оповідь з великою увагою. І все ж в глибині його очей кілька разів зблиснули жваві вогники.

– Молодець, – сказав він, коли Сашко замовк. – За Медовухою слідкуватимуть відтепер інші, а ти займися своєю справою.

– Але ж я, – почав було Сашко.

– Ні, – твердо відказав Боброк. – Де ж це бачено, щоб малий хлопець шастав уночі чужим лісом? А раптом дика кішка з гілки стрибне чи розлютований вепр вилетить з-за кущів, що ти тоді робитимеш? Ні, хлопче, краще берися за свої справи і не сунь кирпу в чужі. Цим, кажу тобі, займуться інші. Втямив?

– Так, – пробурчав Сашко. – Але чому ви мені цього не казали, коли Барило стріляв у великого князя?

Боброк засміявся і дав Сашкові легенького щигля.

– Бо то було не в лісі, – сказав він. – І вдень, а не глупої ночі, коли всі повинні спати. І ти насамперед.

Слідами очаківського хана

Одного тихого ранку на обрії з'явився чималий гурт вершників. Сашко почув, як Коцюба сказав Боброкові:

– Ну, нарешті Хаджибей дав про себе знати…

Проте тут же велів гридням і бродникам на всяк випадок взяти зброю і триматися ближче до возів з дарами.

Вершники швидко наближалися. Було їх сотні зо три, не менше. Не доїжджаючи до посольства кроків на п'ятдесят, передній дзвінким голосом вигукнув:

– Хто такі?

Коцюба відказав:

– Ми посли київського князя Володимира. Їдемо з дарами до світлого хана Хаджибея.

– Я тисяцький хана Хаджибея Тахір-мурза, – відрекомендувався передній татарин. Це був вилицюватий, кістлявий воїн середнього зросту, його невеликі косуваті очі пильно обмацували подорожніх.

– Їдьте за мною, – нарешті звелів він і розвернувся назад.

Очаків чи, як його називали самі татари – Ачи-кале, виявися не набагато більшим від Переяслава. Кілька сотень глинобитних та черепашкових будиночків стояли впереміш з повстяними шатрами. В центрі міста на пагорбі розкинувся садок, серед якого височіло кілька споруд з вузькими вікнами-бійницями. То були будинки хана очаківської орди Хаджибея та його наближених.

Самого хана в Очакові не було. Вже з півмісяця він знаходився біля одного з численних лиманів, який так і називали Хаджибеївським. Там він проводив більшу частину теплих місяців, вправляючись у мореплавстві, мисливстві та військових виправах, і цим був прикладом для інших заможних ординців. Так пояснив товмач Мустем-алі, який був приставлений до посольства одразу по його прибуттю до Очакова.

Русичам виділили кілька шатрів на околиці міста. Кашовари одразу взялися до роботи. Решта кинулася до моря, бо ще ніхто його не бачив. Звісно, окрім всюдисущих Медовухи, Коцюби та Боброка, який, правда, бачив Шведське море, а не Чорне. Вони пожадливо вдихали вологе, ледь солонувате повітря, в той час як Медовуха скорботно зітхав:

– Ет, нема правди ніде! От якби тут був ще наш ліс, та сонце не так палило, то мабуть, кращого місця і не знайти.

– Так-так, – згоджувався Мустем-алі, котрий не відставав від посольства ні на крок. – Кращого місця у світі нема. Тільки навіщо ліс? – Його округле пласкувате обличчя з живими хитруватими очима по-страдницькому зморщилось. – В лісі небезпечно. Ведмеді ходять, дика кішка-рись на голову стриба. А тут, – він повів рукою довкола себе, – зразу видно, є небезпека чи ні.

– А ти, шановний, хоч раз був у лісі? – з насмішкою запитав Медовуха.

– Був, двічі, – відказав Мустем-алі. – Ледь у болоті не втопився.

– До чого тут болото? – здивувався Медовуха. За ці кілька днів він, схоже, неабияк заприязнився з пронозистим товмачем. – Я кажу про справжній ліс із соснами чи дубами. І обов'язково щоб холодок був. А в яру – джерельце з такою водою, щоб аж зуби ломило.

– Степ краще, – стояв на своєму Мустем-алі. – А дерева у нас і свої є.

І він кивав у бік кількох диких маслин, під якими тінь лише вгадувалася.

Сашко цієї суперечки не чув. Ледь побачивши море, він зірвав з себе все, що на ньому було, і кинувся в блакитні, піняві хвилі. Проте за кілька помахів руками стрімголов чкурнув назад. Діставшись берега, почав плюватися так, як ще в житті ніколи цього не робив.

– Що, не сподобалося море? – реготав Медовуха.

– Та яке там, тьфу, море, – відказав Сашко, відпльовуючись. – Одна, тьфу, солона вода.

Нарешті прийшло розпорядження хана: посольству київського князя прибути до його польового шатра на Хаджибеївському лимані. Супроводжувати його мав все той же Мустем-алі.

Сашко навіть збився, рахуючи лимани, через які вони перебиралися. Чи то п'ять, чи то цілих шість. Зате запам'ятав, що всі паромники були руськими бродниками. З Медовухою вони одразу знаходили спільну мову. А от на Боброка паромники дивилися з роззявленими ротами. Ще б пак: в цих місцях отаман всіх руських бродників, та ще й князь, буває не щодня.

Нарешті попереду завиднілася гора з довгими, похилими схилами. Показуючи на неї, Мустем-алі проголосив:

– Це, шановне посольство, наша святиня – Жевахова гора. Біля неї вісім літ тому чауші світлих ханів Хаджибея, Котлабуги та Солтана на корінь вирубали тумени кримського та перекопського ханів, що прийшли з шаблею на наші землі. Гадаю, шановне посольство не дуже добре знає про цю битву, тож дозволю собі нагадати.

Коцюба слухав товмача з кислим виразом обличчя. Зрештою, не витримав, притримав коня Медовухи і пошепки сказав:

– От і бреше ж твій товмач, як Бровко на місяць! Ми вдарили не з-за тих очеретів, про які він варнякає, а з-за того он відрогу.

– Але ж втікали? – запитав Медовуха, підступно посміхаючись.

– Не втікали, а відходили з боєм.

– Попереду своїх коней?

– Та пішов ти! – визвірився Коцюба, і якби Медовуха вчасно не пришпорив свого коня, важкий кулак воронівського старости неодмінно втоптався б у його бік.

Хаджибеївський лиман широким язиком впивався в сушу. З морем його поєднувала протока завширшки з Сині Води. Через протоку був прокладений місток. Подолавши його, посольство подалося вгору звистою дорогою, яка пролягала межи високих яскраво-жовтих круч.

Шатро Хаджибея стояло майже над краєм урвища, звідкіля було видно стільки моря, що аж дух захоплювало. Сашко мимоволі відчув себе чайкою – одною з тих, що з криками літали над головою. Отак би розігнатися, відштовхнутися від скелі і летіти, розставивши руки, мов крила. Проте стрибати не можна було: підійшовши ближче до краю урвища, Сашко побачив внизу не початок моря, а руде каміння, в якому біліло безліч черепашок.

На деякій відстані від шатра очаківського хана півколом розкинулися шатра його мурз.