Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

А за ними, біля підніжжя пагорба, впереміж з дірявими шатрами бідаків-татар виднілися маленькі, наче повіті для корів, будиночки, складені з тутешнього дивного каменю-черепашника, що кришиться навіть під руками. Мешканці цих будиночків ще вдосвіта нечутно з'являлися біля юрт знатних людей з хмизом, рибою, м'ясом, кобилячим молоком. Все це вони передавали кухарям і так же нечутно щезали. Сашко жодного разу не чув, аби вони перекинулися між собою бодай словом.

А ще Сашко завважив, що мешканці будиночків-повіток зовсім не були схожими на татар. Біляві, рудуваті, русяві – їм більше пасувало б жити десь під Переяславом, Черкасами чи Києвом. І хоча вони мовчали і при зустрічі з Сашком низько опускали голови, хлопець весь час відчував на собі їхні погляди. Особливо коли прогулювався вузькими, кривими-вуличками цього бідацького селища.

Зрештою його увагу привернула крихітна хатка, що стояла на белебні. Стіни її були потиньковані білою глиною і подзьобані пучками – так робили жінки в їхньому селі, аби глина міцніше трималася. Під стріхою висіли висушені чорнобривці, на рогатому кілочку – глечик та горнятко. Біля хатки був невеликий город, на якому росло чотири дерева та з десяток виноградних кущів – Сашко вже знав, які вони на вигляд. Поруч з хаткою стояло щось схоже на курник, з якого проте долинало козяче мекання. Біля хати поралася ще не дуже стара, хоча і з сивим волоссям жінка. Помітивши, що за нею спостерігають, жінка випросталася і запитально поглянула на Сашка. А оскільки він мовчав, жінка подалася до хати і винесла Сашкові жменю якихось сушених ягід темного кольору.

– їжте, паничику, на здоровля, – сказала вона. І знову поспішила до хати, немов боялася, що Сашко почне її розпитувати.

Сушені ягоди були, мабуть, виноградом, про який Сашко стільки чув, але ще не куштував. Вони виявилися такими солодкими, що наступного дня Сашко знову, ніби випадково, подався до крайньої хати. Жінка, схоже, теж чекала на нього, бо як тільки Сашко зупинився, знову пригостила його виноградом. На цей раз вона не ховалася в хаті.

– Звідкіля будете? – запитала вона несміливо. – Чи не з самого Києва?

– Так, – відказав Сашко, кинувши до рота одразу кілька ягід. – Ми оце приїхали до вашого хана.

– Вибачте, паничику, що зупинила вас, – винувато посміхнулася жінка, – але ви дуже нагадуєте одного хлопчика. Тільки він ніколи не жив у Києві.

– А я там недавно живу, – відказав Сашко. – То в Києві, то в Каневі. А раніше я жив у селі.

– А в якому, не скажете?

– У Воронівці. Є таке село над Сулою. Може, чули?

– О Боже… – прошепотіла жінка.

– Ви що, знаєте Воронівку? – здивувався Сашко. Жінка низько схилилася над грядкою. Сашкові здалося, що вона це зробила навмисне, аби він не бачив виразу її обличчя.

– Ні, – нарешті відказала вона. – Але в мене те… була подруга… то вона саме з тих місць. Багато розповідала про… ваше село. А чий же ти будеш?

– Нічий. Батьки в мене замерзли в лісі, коли ховалися від татар.

– Бідний.

– Я тепер не бідний, – заперечив Сашко. – Тепер мене взяв до себе канівський князь Боброк. Це він із посольством до вашого хана приїхав і мене привіз з собою. А та ваша подруга, де вона?

Жінка застигла. По паузі ледве чутно відповіла:

– Немає вже її.

– Померла?

Жінка знову забарилася з відповіддю.

– Так, – нарешті ледь чутно відказала вона.

– Шкода, – зітхнув Сашко. – А я б її хотів про дещо запитати. В мене товариш є, Тимко. Син Василя Хвоща…

Жінку наче штовхнуло до Сашка. Близько перед собою він побачив її очі – великі, сині, сповнені невимовного болю.

– Як вони там? – пошепки закричала вона.

– Та нічого, живуть, – вражений її поведінкою, відказав Сашко. – Тьотю, а чого ви раптом якісь не такі стали?

– Я? – схоже, жінка вже взяла себе в руки. – То була моя… єдина подруга в цьому краю. І вона так побивалася за ними.

Плач душив її. Вона відвернулася від Тимка і невірною ходою подалася до хати.

"Дивна якась, – подумав Тимко, дивлячись їй услід. – Треба, мабуть, розказати про неї дядькові Коцюбі".

Воронівський староста довго не вагався.

– Показуй, де вона живе, – звелів він. І пояснив: – Треба більше її розпитати про ту подругу. А то, чого доброго, Василь Хвощ кинеться шукати те, чого вже нема…

Жінку вони побачили здалеку. Вона саме білила хату. Та, побачивши Коцюбу, кинула щітку, закрила долонями обличчя і прожогом кинулася до хати.

– Дивно, – вражено посмикав Коцюба свого вуса. – Невже це вона?

– Хто? – поцікавився Сашко.

Коцюба не відповів. Натомість наказав:

– Зачекай мене тут. А ще краще – йди до наших. А я незабаром повернусь, – і рішуче ввійшов у двір.

Звісно, Сашко нікуди не пішов. Він залишився чекати Коцюбу. Проте йому довелося довгенько протупцювати під хатою, поки воронівський староста, зрештою, вийшов на вулицю. Вийшов замислений, навіть на Сашка не глянув.

Сашко побіг поруч, зазираючи Коцюбі в очі.

– Ну як? Що вона сказала?

Коцюба важко зітхнув і провів рукою по Сашковій голові.

– Хочеш знати, хто ця жінка? – запитав він. – Це, хлопче, мати твого товариша Тимка.

– Тимка? – недовірливо перепитав Сашко. – Ви, мабуть, жартуєте…

– Нічого я не жартую, – відказав Коцюба. – Бо знаю її як облуплену. І вона мене теж.

– Ой, а що ж робити? Може, викрасти її і взяти з собою?

– Навряд чи вона сама цього захоче. Тут, хлопче, складне діло. Не для твого розуму це. Та, може, й не для мого. Мабуть, треба ще зайти до неї, коли випаде вільна хвилина.

Проте сталося інакше.

Хан Хаджибей

– Князь київський і переяславський Володимир вітає тебе і зичить тобі, державі твоїй і всім підлеглим твоїм здоров'я і довгих літ процвітання. Хай множаться твої отари і стада, а ім'я твоє хай прославиться у віках…

"Чи так я кажу?" – сам себе запитав Воброк.

Сталося те, чого він побоювався. Все життя відчував відразу до багатослів'я та пишномовства. Над усе полюбляв короткі, чіткі запитання і такі ж чіткі відповіді. Тому й не хотів очолювати це посольство. Проте його переконали, що очаківський хан теж не любитель довгих промов. І зрештою йдеться не про посольство, а про розвідку. А Боброк – людина військова і по найменших ознаках може дізнатися про те, чого десяток послів і впритул не побачать… Цим словам великого князя Боброк протиставити нічого не зміг.

Хан Хаджибей дивився на канівського князя жовтавими, як у дикої кішки, очима і мовчав. Охоронці, два здоровенні, Дмитрового зросту, нукери непорушно застигли обіч нього. Очаківський хан, здається, відчував, як важко Боброкові блукати в хитроплетиві слів, і зловтішався цим.

– Київський князь Володимир? – голос у Хаджибея виявився хоча й не таким гучним, як у Коцюби, проте достатнім, аби його чули навіть у розпалі найзапеклішої битви. – Не знаю такого. Знаю, що є київський князь Федір. Знаю також, що київський улус підвладний ханам Золотої Орди і ніхто без їх дозволу не може поставити будь-кого на княжий стіл. І не тільки на київський.

На дари хан Хаджибей навіть не дивився.

– Князь Володимир є сином великого литовського і руського князя Ольгерда Гедиминовича, – сповільна почав Боброк, відчуваючи, що через десяток-другий слів він або замовкне, або почне говорити так, як звик, а там хай буде, що буде. – І не мені казати, як і за яких умов він сів на цей стіл. Я лише посол і маю передати волю і слово свого господаря. А його слово – слово дружби і приязні. Київський князь бажає жити в мирі і злагоді з нащадком великих підкорювачів сотень земель та народів…

– Не забудь схилити голову, – наказав собі Боброк і вклонився ханові.

– А ще князь київський разом з вітаннями і дарунками передає світлому ханові і листа… – Боброк подав Хаджибеєві згорнутий у рурку шмат пергаменту з сургучною печаткою.

Хаджибей листа не прийняв. Не зводячи погляду з Боброка, він продовжував:

– Так, князя київського не знаю. Зате мені дещо відомо про канівського князя Боброка, який, кажуть, пролив чимало ординської крові. Чи, може, то наклеп?

"Звідкіля це йому відомо? – промайнуло в голові Боброка. – Хіба що від Солтана. Та швидше від тих бродників, яких я вигнав з-під Канева. Ну що ж, тепер все значно простіше".

Він випростався і сказав:

– Так, світлий хане. Але серед неї немає жодної краплі невинної крові. То кров степових розбишак-козаків, які живцем спалили моїх рідних. То кров їхніх друзів, які вирішили помститися за них. Тож я змушений був захищатися. Проте мені відомо, що світлий хан теж карає на горло тих, кого застає на місці злодійства.

– Яка кров винна, а яка ні, то вже судити не тобі, – в голосі Хаджибея звучала неприхована загроза. – А в нас за такі речі кара одна – смерть!

– Я воїн і смерті не боюся, – відказав Боброк. – І я знав, на що йшов, коли давав згоду очолити посольство до тебе. А щодо моєї голови, то радив би тобі домовитися з кримським і перекопським ханом Мамаєм. Він теж заявляв свої права на мою голову.

Очі Хаджибея зацікавлено зблиснули.

– Це ж чому?

– За те, що я звернув щелепу його улюбленому чи то племінникові, чи то ще якомусь родичеві. Бо він з такими ж, як сам, вирішив викрасти мого коня. А чекати на те, що цю справу розсудить Мамай, в мене не було ні часу, ні бажання.

Хаджибей покрутив кінчик вислого вуса.

– За Мамаєм я знаю всіляке. Але про те, що в його рідні завелися конокради, чую вперше. Та, може, ти все вигадуєш?

– В посольстві, світлий хане, є люди, які були присутні при цьому. І коли ти забажаєш, вони тобі розкажуть, як то було.

– Можливо, і забажаю, – згодився Хаджибей і поглянув на Боброка вже більш приязно. – Та повернемося до того, з чим ти прибув сюди. Отже, що хоче від мене київський князь?

Боброк знову простягнув листа очаківському ханові.

– Тут все написано.

І знову Хаджибей помахом руки відсторонив його.

– Ти краще на словах розкажи. Він же щось та говорив, коли вручав тобі листа. Бо не може бути, щоб ви при цьому мовчали, як два глухонімі.

Боброк мимоволі посміхнувся.

– Так, світлий хане, сподіваюся, він говорив мені те, що написано в цьому листі. Проте дозволь мені розповісти і про те, чого він не говорив.

Хаджибей нахилився вперед.

– Цікаво, – сказав він. – Посли цього не говорять.

– Вчених послів у київського князя поки що немає, світлий хане. Тож він змушений посилати тих, хто цієї науки ще не проходив.

– Зокрема воїнів, – підхопив Хаджибей.