Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

– Отже, я слухаю.

– Не буду розповідати світлому ханові, чому і як на київському столі опинився Володимир Ольгердович. Світлий хан знає про це краще за мене. Все ж дозволю зауважити, що без волі його батька тут не обійшлося.

– Це так, – кивнув Хаджибей. – Істину мовиш, княже.

– Проте великий князь не буде вічно сидіти в Києві. Він садить сина на стіл і знову повертавться в Литву вершити свої державні справи. А князь Володимир залишається майже наодинці перед улусами Золотої Орди і насамперед з улусом твоїм, світлий хане. Він волів би жити з тобою в мирі і приязні…

– Це вже я чув, – перебив Боброка Хаджибей. – Далі що?

– Далі, як водиться у добрих сусідів, він хоче з тобою торгувати. У нього є вдосталь зерна, медів, воску, шкір…

– Для цього є Торговиця, – відрізав Хаджибей. – Далі що?

– Торговиці замало, бо торгувати хоче не лише київський князь, а і всі князі литовські. Тож від їх імені князь Володимир збирається просити, аби ти дозволив пропускати їхні товари в межах твоєї орди. А ще – дозволив збудувати порт, аби з нього вивозити ті товари за море. У виборі місця для порту він цілком покладається на тебе. Звісно, це все буде не задаром, проте князь Володимир сподівається, що ціна буде прийнятною як для тебе, так і для литовських князів…

Чим більше говорив Боброк, тим більше темнішало обличчя очаківського хана, тим міцніше стискалися його кулаки. І це тішило Боброка. "Зроби все для того, аби Хаджибей вирішив оружно піти на київське чи будь-яке інше князівство. Бо в нас здебільшого піше військо, тож ганятися за його вершниками нам не з руки", – так напучував його Ольгерд.

– Це все? – запитав Хаджибей, коли Боброк замовк.

– Так, світлий хане.

– Дай сюди того листа…

Не читаючи, Хаджибей роздер його на дрібні клаптики і пожбурив їх під ноги охоронців.

– Передай своєму князеві, що хан Хаджибей з рабами не листується. Тепер про порт. Цікаво виходить, княже. Спочатку ви просите, аби ваші товари пропускалися до моря безперешкодно. Тоді просите визначити місце для порту. Потім попросите розширити його. А далі про що будете просити? Аби я з Ордою пішов геть, чи не так?

Останні слова Хаджибей вимовляв, міряючи широкими кроками відстань між стінами шатра. Схоже, він ледь стримувався, аби не перейти на крик. Несподівано Хаджибей засміявся і різко повернувся до Боброка.

– У вас, урусів, є прислів'я, про яке колись мені говорив мій брат, подільський хан Солтан: "Посади свиню за стіл, то вона і ноги – на стіл". Є у вас таке прислів'я чи ні?

– Є, світлий хане.

– То передай своєму князеві, що це прислів'я саме про нього. А тепер основне. З часів засновника нашої Орди, Ногая, київські князі справно возили ясир до Ачи-кале чи куди їм вкажуть. Але вже три роки, як вони цього не роблять.

– Дозволь сказати, світлий хане, що той товар, який ми привезли…

Хаджибей рубонув рукою повітря.

– То не ясир. То… кістка, яку ви кидаєте мені та моїм братам, аби відчепилися, – схоже, лють знову охопила Хаджибея. Вже не стримуючись, він закричав: – Десята частка – ось ваш ясир! Десята корова, десята вівця, десята міра зерна – оце ви повинні везти, а не гнилі шкурки! І не київському самозванцеві вибирати, з ким торгувати і куди везти товари! Це вибираємо ми, Орда це вибирає, тобі зрозуміло?

– Зрозуміло, світлий хане, – схилив голову Боброк. Не стільки тому, аби підкреслити свою слухняність, скільки тому, аби приховати задоволену усмішку. Схоже, наказ великого князя близький до виконання. От тільки з його власною головою ще не все ясно, бо треба довести очаківського хана до кипіння. – Проте дозволь зауважити, що при розмові з київським князем виникла така думка: коли не вдасться домовитися з ханом очаківським щодо торгівлі, то доведеться це робити з Мамаєм…

Як не дивно, ці слова не викликали вибуху ханського гніву. Навпаки – Хаджибей, здається, заспокоївся.

– Ти кажеш, що думка ця виникла при розмові з київським князем. Отже, це не його особиста думка?

– Так. Але, гадаю, що після твоїх слів, які я постараюсь передати якомога точніше, ця думка може стати і його особистою.

Хаджибей випростався.

– А ти смілива людина, княже, – проказав він невизначеним голосом. – Дуже смілива. Я б навіть сказав, що безоглядно смілива. Схоже, твоя улюблена гра – це гра з вогнем. А чи не думаєш ти, що твої останні слова звучать, як погроза?

– Я і гадки про це не мав, світлий хане, – відказав Боброк і, щоб Хаджибей не бачив виразу його очей, знову схилив голову. – Тож прошу вибачення, коли ти мої слова зрозумів саме так. Адже я воїн і в словесних хитрощах не розбираюся.

– Воїн, кажеш, – примружив очі Хаджибей і підвівся. – Тоді, мабуть, доведеться показати тобі дещо. Те, на чому розуміються лише воїни, а не лживі пишномовці.

Слідом за Хаджибеєм Боброк рушив до виходу з шатра. Йшов і його все більше непокоїла думка: а чи не перебрав він міру? Бо в розмові з князем Володимиром про Мамая не йшлося.

Непокоївся і Коцюба. Він не міг зрозуміти, чому невдовзі після того, як князь канівський зайшов до ханського шатра, на видноколі, немов з-під землі, почали виринати татарські сотні і тисячі. Невже хан віддав розпорядження захопити посольство зненацька? Ні, це можна було б зробити набагато раніше.

Збирається показати князеві свої сили? Може бути…

За якусь годину на видноколі годі було побачити порожнє місце. Вершники поодинці, а то й сотнями гасали степом, начебто гралися в якусь гру і все ближче підбиралися до шатра.

"Леле, скільки їх, – подумав Коцюба і очима пошукав Медовуху, аби перекинутися з ним словом. Проте той був зайнятий розмовою з вертким Мустемом-алі. – Ич, як заприязнилися, кроку вже ступити один без одного не можуть!"

А Медовуха дійсно почувався поруч з Мустемомалі, як з братом. Уже й смарагдовий перстень перейшов до рук хитрого товмача, вже й кунячі шкурки розминав алі і аж язиком цокав від захоплення. Ну от, шкурки нарешті заховані, тепер треба братися за справу.

– Заздрю я тобі, Мустеме-джан, ох, як заздрю! – палкою скромовкою шепотів він до худорлявого товмача. – Ет, не сподобилося мені народитися чистокровним ординцем! Всього ніби вдосталь маю, – він поляскав по саквах, звідкіля тільки-но вийняв шкурки, – а як був русичем-свинопасом, так ним і залишився…

– Відданість Орді можна довести і не будучи правовірним, – розважливо завважив Мустем-алі.

– Так я до того й веду, – відказав Медовуха і озирнувся, аби пересвідчитися в тому, що їх ніхто не підслуховує. І все ж щось йому не сподобалося, бо він запропонував: – А чи не можна, Мустеме-джан, від'їхати кудись подалі? Маю ще щось сказати…

Коцюба провів поглядом Медовуху і товмача, які, здається, рушили в степ на прогулянку, тоді знову повернувся обличчям до ханського шатра. І саме вчасно.

Звідтіля в супроводі двох охоронців рвучко вийшов Хаджибей, слідом за ним – Боброк. Хан помахом руки підкликав до себе одного з нукерів, за тим щось мовив канівському князеві. Боброк кивнув головою на знак згоди і рушив до свого почту.

– Ну що? – кинувся до нього Коцюба.

Тільки тепер Боброк дозволив собі вдоволено посміхнутися. Хай всі – і свої, і чужі – бачать, що переговори закінчилися успішно.

А хан вже від'їхав досить далеко і нетерпеливим помахом руки звелів посольству доганяти його.

Зупинилися вони неподалік від кількох дерев'яних щитів. За щитами стояли пішими з десяток сотських і тисяцьких.

– Ми давно не воювали, – сказав хан Боброкові. – Проте ми щохвилини готові дати нищівну відсіч кожному, хто зазіхає на наші землі.

– Мудро, – згодився Боброк і, озирнувши непорушні квадрати чаушів, додав: – І, схоже, ці землі є кому захищати.

– Тут лише один тумен і моя охоронна сотня, – пояснив Хаджибей. – Хотів би знати, скільки їх у мене? – і засміявся. – То скажу: рівно стільки, скільки потрібно для того, аби розбити будь-якого зайду. А цей тумен не кращий і не гірший за інші.

Він подав знак – і військо заворушилося. Сотня за сотнею чауші пролітали повз них і, майже не цілячись, випускали хмари стріл, що впивалися в щити. Незабаром на щитах не було вільного місця, а стріли все летіли. Хаджибей задоволено потирав руки.

– Зверни увагу на тих, хто стоїть за щитами, – сказав він Боброкові. – Коли хто з чаушів не вцілить у щит, то він обов'язково вцілить у свого начальника. Але, як бачиш, начальники стоять. Жоден з них навіть не похитнувся. А стоять тому, що я дав наказ: цілити в щити, а не в начальників Сотні, відлетівши майже до обрію, перешикувалися. Незабаром вони утворили гострий клин. Хаджибей змахнув рукою – і задвиготіла земля, оглушливий вигук "Гурра-угх!" розірвав повітря на шматки. Вістря клину було націлено просто туди, де стояв Хаджибей зі своїм почтом і гостями. В останню мить вістря трохи збочило – і повз них із роззявленими від крику ротами пролетіли чауші. Круто розвернувшись, вони зупинилися за спиною хана.

Все це тривало якусь мить.

– Ну як? – запитав Хаджибей.

Боброк розвів руками.

– Такого видовища я, світлий хане, ще не бачив, – щиро сказав він. – Хоча мушу сказати, що тевтони, з якими я бився останні сім років, теж уміють тримати клин. Проте їхні коні йдуть повільною риссю, а ваш, ординський клин – мов стріла, що цілить прямо в серце.

– Так, прямо в серце, – підтвердив Хаджибей. – І головне – з часів нашого незабутнього Чінгізхана ще жодного разу не промахнулася. Чи не так?

– Так, – змушений був визнати Боброк.

– І це ще не все. Чомусь у вас, русичів, заведено думати, ніби наш чауш – воїн слабосилий. Ви гадаєте, що ми беремо більше кількістю. Що ж, давай, князю, подивимося, чи так це. Гей, Абдулла, Гафур! – гукнув він.

З лав виїхало два чауші. Один з них був зростом з Коцюбу, інший на голову вищий. Вони вклонилися ханові і застигли, чекаючи наказу.

– Зможете підняти ось це? – запитав Хаджибей і показав на чималеньку черепашникову брилу, що лежала за кілька кроків від нього. Судячи з того, що з-під неї виглядала трава, брилу було занесено зовсім недавно.

Чауші один за одним підійшли до брили і без особливих зусиль підняли її над головою. Проте хан зробив вигляд, ніби це його не задовольнило.

– Гості можуть подумати, що ця брила порожня всередині, – сказав він. – Хто з твоїх людей, княже, хоче провірити, чи так це? Ти, уруський товмач? Як тебе…

– Коцюба, світлий хане.

– То провір та скажи своєму князеві, порожня вона чи ні.

Коцюба нахилився над брилою, піднатужився.