Читати книгу - "Вогонь до вогню, Рутківський Володимир"

Брила повільно поповзла вгору і зупинилася на рівні Коцюбиних грудей.

– Давай, Федоре, не осором нас! – в цілковитій тиші пролунав басовитий шепіт Данила. – Ну, ще трохи!

Коцюба почервонів від напруги. Жили випнулися на його товстій шиї. Брила хитнулася, піднялася ще на два пальці і тут же глухо вдарилася об землю.

Тумен задоволено загудів. А Коцюба ніяк не міг нахапатися повітря.

– Що, важка брила? – співчутливо поцікавився Хаджибей.

– Так, світлий хане… – віддихуючись, згодився Коцюба. – Але ж я не чауш, я всього уруський товмач. То коли хочеш знати, хто на що здатний, звели підняти цю брилу і своєму товмачеві.

Гучний регіт заглушив його останні слова. Очі всіх звернулися до Мустема-алі. Побіжного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що ханському товмачеві не те що підняти, а й з місця зрушити ту брилу буде не під силу.

А Коцюба, повернувшись до своїх, зі злістю кинув:

– У неї лівий бік значно важчий. А я, дурень, схопив, не перевіривши.

– Може, ще хтось хоче підняти? – запитав Хаджибей.

Наперед вийшов Данило.

– Ану, дай-но я спробую, – сказав він. Нагнувся, різко випростався – і брила злетіла над його головою, мов порожні сакви.

– Молодець, – похвалив його Хаджибей. – Проте сила – то ще не все. До того ж я відаю, що в посольство слабких не беруть. А от як зі спритністю? Може, хочеш поборотися з моїми батирами?

– А чого ж, – простодушно згодився Данило.

Проти нього вийшов Абдулла. Був він нижчим від Данила, в іншому, здається, нічим йому не поступався. Пригнувшись, суперники якусь мить дивилися один на одного. По тому, немов за командою, простягнули руки і рвучко обнялися. Обличчя їхні налилися кров'ю, кожен намагався підтягнути суперника до себе і підняти його в повітря. Спочатку це нікому з борців не вдавалося. Та за мить стало видно, що Данило все міцніше притискує Абдуллу до грудей. Ще трохи…

Проте в останню мить Абдуллі вдалося вислизнути з обіймів суперника.

Тумен полегшено зітхнув.

– Нічого не скажеш, могутній у тебе чауш, – сказав Хаджибей Боброку. – Але це ще нічого не значить…

Тієї ж миті Абдулла кинувся в ноги суперникові, захопив одну, і Данило застрибав, мов журавель.

Врешті не втримався і впав. Абдулла кішкою кинувся на Данила, проте той вже готовий був зустріти суперника як слід. Якусь хвилину вони знову змагалися в тому, чиї обійми міцніші, тоді Абдулла зробив спробу знову вислизнути. Та цього разу Данило був напоготові і йому вдалося вхопити суперника за поперек.

І все ж домогтися перемоги Данило не зміг. Скільки він не мотав свого суперника, той щоразу приземлявся на обидві ноги. Врешті Абдуллі вдалося вирватися з Данилових обіймів і тепер борці, з яких уже цебенів піт, знову повернулися до того, з чого й почали.

– Схоже, ми до вечора будемо дивитися, хто кого змучить, – посміхнувся Боброк.

Хаджибей подав знак – і суперники розійшлися.

– Що ж ти так? – докірливо звернувся Коцюба до Данила. – Я вже старий, з мене вже пісок сиплеться, а тобі ж тільки двадцять два.

– Та розумієш… – ніяково виправдовувався Данило. – Я хотів було вдарити ним об землю, як мішком з половою, та забоявся – а раптом заб'ю насмерть. А повільно вкладати, бач, не вдалося, бо він верткий, як в'юн.

– Кажеш, ти воїн, – звернувся Хаджибей до Боброка. – То як тобі видаються мої чауші?

– Будь-який володар пишався б таким військом, світлий хане, – щиро відказав Боброк.

– Але й це ще не все. Чауш без шаблі – то не чауш. Може, сам перевіриш їхнє вміння володіти нею? – І, не чекаючи згоди, гукнув: – Сабадур-батире, ану, покажи гостеві, на що здатен!

Сабадур виїхав наперед і вихопив шаблю, готовий відбиваті напади гостя. Проте Боброк не зрушив з місця.

– Вірю, що Сабадур-батир чудово володіє шаблею. Проте меч свій тримаю не для ігор.

Тумен розчаровано загудів. Тоді Боброк витяг з піхов меч – довгий, з широким двосічним лезом, в порівнянні з яким шабля Сабадура видавалася лозиною проти палиці. Короткий змах – і брила, що супротивники піднімали над головою, була розвалена на дві частини.

Хаджибей похмуро простежив за тим, як Боброк ховав меча назад до піхов. Сказав:

– По обіді, князю, на нас чекає поїздка до Акерману. Хан Котлабуга теж хотів би побачитися з київським послом.

– До ваших послуг, – схилив голову Боброк.

Над Дністром

Мустем-алі увійшов до ханового шатра. Тихо промовив:

– Я привів його, світлий хане. Як ти і велів.

Хаджибей коротко кивнув головою, і по тому знаку два дужих нукери ввели Медовуху. Він ще здалеку вклонився ханові, а підійшовши ближче, став на коліна і схилив чоло до підлоги.

– Мені передали, що в тебе є якісь вісті, – сказав Хаджибей. – Хто ти і звідки?

Медовуха знову схилився до підлоги.

– Я з бродників, світлий хане.

По обличчю Хаджибея промайнула тінь невдоволення.

– Це з тих козаків, котрі криються в нетрях і грабують правовірних? – запитав він.

– Ті лише називають себе бродниками, світлий хане. А насправді вони зарізяки чи, як ти кажеш, козаки. Але в мене з ними немає нічого спільного. Справжні бродники займаються перевозом, ходять на здобич, торгують з твоїми одновірцями. І ми, справжні бродники, довели на ділі свою відданість Орді. Смію нагадати, що під час битви на Калці наші пращури допомогли туменам Батия вийти переможцями.

Хан кивнув головою. Так воно й було. Уруські бродники, зібрані в окремий полк, в найважчу для уруських князів хвилину щезли з бойовиська і богатури Батия вміло цим скористувалися. За таку послугу бродникам було даровано право безперешкодно займатися тим, чим вони займалися до цього. І все ж.

– Люди мої скаржаться на ваших козаків, – похмуро мовив хан. – Скоро наше терпіння вичерпається, і ми змушені будемо очистити від цих гяурів всі плавні та байраки.

– Вони того заслужили, – згодився Медовуха. – Від них страждаємо і ми, справжні бродники. Бо що наші ножі для риби супроти їхніх шабель? Тож якби ти, світлий хане, дозволив нашому братові теж тримати зброю, тих зарізяк значно поменшало б.

– Подумаю, – згодився Хаджибей. – І це все, з чим ти прийшов до мене?

– Ні, світлий хане. Тобі, мабуть, відомо, що князь Боброк не лише сидить на канівському столі, а і є отаманом руських бродників?

– Так. Ну і що?

– А те, світлий хане, що я у нього є ніби правою рукою. Але серце моє, як я вже казав шановному Мустемові-алі, повністю належить Орді.

Хаджибей перевів погляд на свого товмача. Той хитнув головою: так воно і є.

– Тож я можу робити все для того, – продовжував Медовуха, – щоб твої мурзи знали про кожен крок князя київського. І не лише київського, а й самого великого князя, бо Ольгерд нині довіряє моєму хазяїну все більше й більше.

– Гаразд, ми подумаємо над цим, – згодився Хаджибей. – І що ти за цю вірність хочеш отримати?

– Вибач, світлий хане, але перед цим я ще щось хотів би додати.

– Дозволяю, – хитнув головою Хаджибей.

– Свого часу я чимало бродникував від Литви до Чорного моря і від Дону до Дунаю. Знаю багатьох бродників, і вони мене також знають. І смію сказати, прислухаються до моїх слів. Як я скажу, так вони і чинять. Веду, володарю, до того, що Боброк і князь київський за всіляку ціну намагаються перетягти їх на свій бік. Та можна домогтися того, щоб у потрібну хвилину бродники знову вчинили так, як їхні діди на Калці. І я, – Медовуха самовдоволено посміхнувся, – знаю, як це зробити.

Хаджибей пильно вдивлявся в обличчя Медовухи, намагаючись зрозуміти, що це за людина. Прикидається відданим Орді чи й справді мріє лише про кошіль з грішми? Такий у будь-яку хвилину може продати не лише Орду, а й рідного батька з матір'ю.

І все ж таки цей урус – права рука канівського князя. Знає багато. І коли добре заплатити, то він може стати очима і вухами очаківської орди.

– А чим ти можеш довести нам свою відданість? – запитав Хаджибей.

– Як чим? – простодушно здивувався Медовуха. – Хоча б уже тим, що оце прийшов до тебе…

– Цього замало. Потрібні докази, а не слова.

– Ага, зрозумів, володарю, що ти маєш на увазі. Хочеш, щоб я порішив когось? Мені це раз плюнути. Можу навіть Боброка. Але ким я тоді буду без нього? Ніким. Мене ж тоді інший князь до себе на службу не візьме. Так що без Боброка я ніхто і навряд чи буду цікавий тобі, о найсвітліший.

– А він не такий вже й простий, цей продажний урус, – подумав Хаджибей. – І зрештою, це добре, бо дурний вивідник бачить одне, а хитрий – втричі більше…

– Вбивств твоїх мені не треба, – вголос сказав він. – Боброка при потребі можемо порішити і без твоєї допомоги. Ти мені краще скажи, чому послом посланий саме він, а не хтось інший?

– Дуже просто, повелителю. Князь київський йому сказав прямо: їдеш не стільки послом, скільки вивідником.

– Ну, це і без тебе зрозуміло, – посміхнувся Хаджибей.

– Звісно, повелителю. Але ніхто, крім мене, не стояв під дверима світлиці, коли вони розмовляли про це. Саме я оберігав їх від зайвих вух.

– Ну і що ж твій хазяїн встиг вивідати, як ти вважаєш?

– Він оце, повелителю, в своєму шатрі не їв і не пив, так його приголомшило те, що побачив вранці. Гадаю, теж саме буде і з князем київським. Адже в нього ратників ледь на тумен набереться.

Хаджибей заплющив очі, замислився. Так, є сенс купити цього уруса. В усякому разі те, що він доноситиме, завжди можна перевірити.

– То що ти хочеш за це? – не розплющуючи очей, запитав він. – Кошель з грішми?

– Ні, найсвітліший. Гроші як вода. Не встигнеш взяти, а їх вже немає. Та коли твоя милість дасть мені ярлик на вивіз солі з Куяльницького лиману – про краще я й мріяти не можу.

– Матимеш ярлик, – згодився Хаджибей. – Але лише тоді, коли ділом доведеш свою відданість.

– О найсвітліший! Можеш не сумніватися.

Хан дав знак, що Медовуха вільний. Той, вклоняючись на кожному кроці, позадкував із шатра.

– Що ти про все це думаєш? – запитав Хаджибей Мустема-алі. – Давно його знаєш?

– Років з десять, вельможний хане. Він якось допоміг мені уникнути зустрічі з уруськими козаками. Вони йому і справді довіряють. З нього може бути неабияка користь. Звісно, його відомості будуть ретельно перевірятися.

– А сам як – дійшов з ним згоди? – поцікавився хан.

– О так! – посміхнувся Мустем-алі. – Ми зараз з ним як голка з ниткою. Він мені навіть три видрових шкурки подарував, а я йому грецького ножа.

– Гаразд, витягни з нього все, що можна.